РОЗДІЛ 2
ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВІДРОДЖЕННЯ НЕДЕРЖАВНОЇ
ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ
2.1. Дорадянський досвід недержавної вищої школи
Історія освіти в Україні нерозривно пов'язана з історією українського народу, його культурою, державницьким прагненням, ініціативою окремих осіб і ставленням до неї всього суспільства.
Ще у 988 р. київський князь Володимир Великий почав забирати у знатних людей дітей і віддавати їх у книжну науку. При цьому, зазначає літописець, матері цих дітей "плакали за ними, як за померлими". Грамотність, як і будь-яка нова справа, прививалася нелегко, але державне керівництво було твердим і послідовним. Збереглися відомості про те, що Ярослав Мудрий, продовжуючи традиції своїх попередників, також забирав від знаті дітей "учити грамоті".
Перші школи розміщалися при монастирях і церквах, а першими учителями, як і у всій тогочасній Європі, були священики, ченці та дяки. Вищу освіту (за мірками того часу) здобували лише талановиті і багаті, а її зміст, за оцінкою історика української культури М. Семчишина, становило не тільки читання й писання старослов'янською мовою, але й знання грецької мови. За свідченням митрополита Климентія, в середині XII ст. в Київській Русі було до 400 чоловік, що знали грецьку мову. Навчали також західноєвропейських мов і математики. Збереглися літописні відомості, що онука Ярослава Мудрого Ганна Всеволодівна відкрила у Києві спеціальну школу для дівчат, де вчили не тільки грамоти, але й практичних занять1. Таким чином, в часи Київської Русі-України освіта була як справою держави, так і церкви, окремих приватних осіб. Саме це і забезпечило досить високий у порівнянні з сусідніми і західноєвропейськими країнами рівень освіченості давньоруського (ранньоукраїнського) суспільства.
Розпад Київської Русі, втрата незалежності і відсутність в українців тривалий час власної держави створювала умови, коли національна освітня діяльність в Україні могла здійснюватися лише як результат ініціативи громади, професійних, релігійних та інших об'єднань і окремих приватних осіб. Так продовжувалося століттями.
Величезну роль у розвитку української культури і формуванні національної самосвідомості народу відіграли братські школи, які почали створюватися у 80-х рр. XVI ст. православними братствами - релігійно-національними товариствами ремісничих і цехових організацій міст України. Їх метою було зміцнення православ'я і опір денаціоналізуючому впливу латинських (єзуїтських) і протестантських шкіл. Перша братська школа була заснована у Львові 1586 р. Успенським братством. За її зразком були утворені школи в Перемишлі, Галичі, Городку, Рогатині, Стрию, Ярославі, Холмі, Замості, Києві, Вінниці, Кам'янці-Подільському, Луцьку, Володимирі-Волинському та інших містах. У першій половині XVII ст. братські школи існували навіть у деяких селах України. Програма навчання більшості братських шкіл відповідала рівню тодішніх середніх шкіл. Вивчалися класичні мови, риторика, поетика, гомілетика (наука духовного красномовства), арифметика, геометрія, астрономія, музика (церковний спів). У деяких школах знайомили з православним і католицьким (головним чином, з "контрпропагандистських" міркувань) богословієм.
Братські школи були доступні для різних соціальних верств. Учнів виділяли не за походженням, а за успішністю у навчанні: на передніх лавах сиділи відмінники. У школах була сувора дисципліна, за порушення якої передбачалися навіть тілесні покарання. Сироти й діти незаможних батьків жили в бурсах (гуртожитках) при братських школах. До викладачів ставилися вимоги зразкової поведінки, принциповості й ґрунтовної педагогічної підготовки. Видатний педагог з світовим іменем Ян Каменський широко використовував досвід братських шкіл при створенні своєї "Великої дидактики"2.
Крім братських (середніх) шкіл в Україні було багато початкових, у яких навчалися діти селян, дрібних ремісників тощо. В XVII ст. біля кожної церкви функціонувала школа, що утримувалася громадою, парафіянами цих церков. Це було досить незвичне для європейських країн того часу явище, про що згадували іноземці, які подорожували Україною. Сирійський диякон Павло Алепський, який відвідав Україну ще за часів Хмельницького, констатував факт поширеної серед "козацького народу" грамотності. За його словами, "всі вони, за невеликим винятком, грамотні, навіть більшість їхніх жінок та дочок уміють читати... А дітей у їх більше, ніж трави, і всі діти вміють читати, навіть сироти". Здивувало П. Алепського і те, що більшість козаків, серед них і жінок, приходили до церкви з молитовниками, а на хорах усі співали з нот3.
Перші вищі навчальні заклади України - Острозька і Києво-Могилянська академії - з початку їх існування фінансувалися не державою, а приватними особами (меценатами), різними організаціями, релігійними та іншими товариствами і за рахунок внесків студентів.
Острозька школа була заснована видатним політичним і культурним діячем України, оборонцем православ'я князем Василем-Костянтином Острожським у 1577-80 рр. Завдяки високому рівню викладання вона фактично стала першим вищим навчальним закладом України і по праву увійшла в історію як академія. Першим ректором Острозької школи був Г. Смотрицький, викладачами - видатні тогочасні українські та запрошені з Греції вчені-педагоги. Відомі вони були як "мужі великої вченості". Навчався в Острозькій школі відомий культурний і церковний діяч Мелетій Смотрицький - автор знаменитої "Слав'янської граматики" (1619 р.), яка довго була єдиним підручником при вивченні церковно-слав'янської мови в школах Білорусії, України, Московії, Острозьку школу закінчив легендарний гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний та інші політичні і культурні діячі4.
Початок Києво-Могилянської академії був покладений відкриттям у 1615р. братської школи при Богоявленському монастирі. Садибу під монастир та школу подарувала Київському братству дружина мозирського маршала Стефана Лозки Галка Гулевичівна, яка "палала побожною ревністю до віри грецько