РОЗДІЛ 2
ЄВРЕЙСЬКЕ ПИТАННЯ В РОСІЇ ЯК ПОЛІТИЧНА ПРОБЛЕМА: ЗМІСТ, ЗАГАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ ТА ОСОБЛИВОСТІ
2.1.Єврейське питання в історичній ретроспективі
Єврейське питання в Росії має давню історію, яка розпочалася ще у ХVIII ст. Внаслідок поділів Польщі (1772, 1793, 1795 рр.) новими підданими Російської імперії стали 1,5 мільйонів євреїв. Саме з цього моменту, на думку Дж. Кліра, виникло в Росії єврейське питання [88, с. 3-7].
На відміну від інших країн Росія успадкувала від Польщі не тільки величезне єврейське населення, але фактично й всю систему польсько-єврейського законодавства, яка була без змін перенесена на російський грунт. Складена впродовж багатьох століть в особливих умовах середньовічної католицької держави, вона визначала стосунки двох різних соціокультурних світів - польського та єврейського, католицького та іудейського. Крім економічної взаємозумовленості, ці світи в усьому іншому жили своїм окремим життям. Єврейська громада жила за власними законами, й до кінця ХVІІІ ст. влада Польщі, як правило, не втручалася, дозволяючи євреям самостійно вирішувати свої власні проблеми, обмежуючись лише регулюванням польсько-єврейських взаємин. Вже у цьому факті суттєвих правових, суспільних, культурних та економічних особливостей новоприєднаних до Російської імперії територій відчувалася проблема інтеграції польсько-єврейського співтовариства в єдину систему централізованого російського суспільства. Тобто, визначилася головна дилема російської національної політики: маючи військову та політичну перевагу, Росія приєднувала до себе області, які в їхній суспільно-політичній організації, в економіці та культурі - навіть з російської точки зору - були більш розвинуті, ніж метрополія. Елементи типово західної структури (корпоративна організація, станова система, регіональні традиції) були наприкінці ХVІІІ ст. взірцем для нової Росії, що прагнула перебудуватися на західний манер. Новоприєднані західні землі Росії загалом й польські зокрема стали своєрідним полігоном для проведення російської політики реформ. Тому, як влучно зауважив А. Каппелер, між завданням інтегрувати західну периферію в соціально-політичну систему самодержавної автократії та бажанням використати її як модель для реформування цієї системи виникла гостра суперечність [65, с. 49].
В Росії до 1772 р. майже не існувало політичної практики взаємин влади та євреїв, якщо не враховувати указ Єлизавети І про виселення усіх євреїв за межі імперії з релігійних міркувань [112, с. 5]. Якщо до зазначеного періоду політика самодержавства стосовно єврейського населення цілком залежала від симпатій або антипатій російських імператорів і носила, загалом, випадковий характер та була обумовлена певною мірою релігійними настроями у вищих ешелонах влади, то після входження до складу Російської імперії Білорусії, Волині та Поділля домінуючим ставав економічний чинник. Уряд Катерини ІІ був схильний до локалізації єврейського населення в межах певної території, проводячи водночас заходи, спрямовані на асиміляцію та емансипацію євреїв. Смуга осілості - певний феномен російської політики і права, який може розглядатися як своєрідний компроміс між прагненням євреїв зберегти традиційний образ життя і традиційні форми організації, страхом російського купецтва перед конкуренцією єврейських купців, занепокоєння Православної церкви з приводу можливого поширення іудаїзму і прагненням влади до збереження соціального миру [88, с. 10-11] - поступово розширювалася і охоплювала Правобережну Україну, Білорусію, Литву, Катеринославську, Херсонську, Таврійську, Бессарабську, Полтавську, Чернігівську, деякі інші губернії (усього 15), а також Царство Польське. Процес локалізації єврейського населення характеризувався певною особливістю, а саме: він грунтувався на засадах не прямого й умотивованого законодавчого процесу, а на опосередкованих й побіжних правових нормах, що не стосувалися тих чи інших указів [165, с. 50].
В останній чверті ХVІІІ ст. правовий та економічно-соціальний статус російських євреїв залишався до кінця не визначеним, оскільки не визначеною була й урядова політика щодо єврейства. З одного боку, російська влада, декларуючи принципи громадянської рівноправності у світлі ідей Просвітництва, обумовлювала для євреїв збереження їх національно-релігійної та соціальної автономії, що знайшло своє підтвердження у збереженні єврейських кагалів з усіма їх функціями, можливості приписуватися до різних станів. З іншого - прагнула якомога більше звузити соціально-економічні права євреїв, не допускати їх на державну та військову службу, обмежити їх присутність у сільській місцевості. Подібна суперечливість й неоднозначність урядової політики була результатом певної недовіри російської влади до єврейської нації в розумінні загальних принципів національної політики і, водночас, існування релігійних забобонів та ідеологічних міфів, що залишилися у спадок від часів Речі Посполитої. Наприклад, саме у цей час набули активного поширення міфи про євреїв - "релігійних фанатиків та експлуататорів російських селян". Відправною точкою еволюції цих міфів були концепції, які прийшли в Росію із Заходу [88, с. 12]. Народження міфів, у свою чергу, відбувалося на тлі, з одного боку, активних спроб переосмислення й реформування статусу єврейства в європейських країнах, нових підходів до розуміння єврейського питання у світлі новітніх соціально-політичних теорій, а з іншого - зародження Гаскали1 - просвітницького руху всередині самого єврейства. Усе це впливало на формування позиції російської влади.
На початку ХІХ ст. російський уряд вперше спробував виробити єдину політичну стратегію в єврейському питанні. З цією метою у 1802 р. було створено державний "Комітет про благоустрій євреїв", в роботі якого брали участь М. Сперанський, міністр юстиції Г. Державін2, міністр внутрішніх справ та представники єврейських громад. Результатом роботи Комітету було прийняття у 1804 р. "Положення про євреїв" [15, с. 160-166]. Воно стало першим системат