РОЗДІЛ 2
ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНІ РУХИ В ЧЕСЬКИХ ЗЕМЛЯХ В ПЕРІОД СТАНОВЛЕННЯ РЕЖИМУ "НОРМАЛІЗАЦІЇ"
2.1. Антиінтервенційні виступи чеської громадськості та студентський рух (серпень 1968 - 1969 рр.)
Весна 1968 р. для Чехословаччини була кульмінацією сповнених надії 60-х років, коли прагнення до реформування і оновлення охопили не тільки широку громадськість, а і велику частину членів Комуністичної партії Чехословаччини (КПЧ). Спроба реформувати соціалізм з тим, щоб надати йому більш гуманного вигляду, реалізована чехословацькими комуністами навесні - влітку 1968 р., яка лишилась в історії під назвою "Празька весна", викликала гостру реакцію Москви. У чехословацькому "соціалізмі з людським обличчям" радянське керівництво побачило не тільки загрозу своєму впливові в одній з найбільш розвинених країн радянського блоку, але і певну альтернативу єдиної прийнятної для нього "радянської моделі". Небезпека спроби реформ чехословацьких комуністів була в її популярності серед комуністів інших країн соціалістичного табору. Це привело до військового втручання країн - союзників, членів Організації Варшавського Договору (ОВД) в ніч на 21 серпня 1968 р., яке поклало край одному з найбільш неоднозначних соціальних експериментів другої половини ХХ століття.
Весь наступний період історії Чехословаччини від кінця серпня 1968 р. до листопадових подій 1989 р. органічно пов'язаний з "Празькою весною". Прорадянський режим, встановлений в Чехословаччині в результаті вторгнення і наступної радянської військової присутності, залишився в історії країни, як режим "нормалізації", який набрав рис тоталітарного.
Військова інтервенція кардинально змінила суспільну ситуацію в країні і перетворила радянське керівництво у домінуючий чинник чехословацької політичної сцени, тому що партійно-урядові структури Радянського Союзу отримали можливість безпосередньо брати участь у політичному житті країни, втручатися у будь-які внутрішньо- та зовнішньополітичні справи і протягом всього періоду існування режиму "нормалізації" залишались його гарантом, перетворюючи державний суверенітет Чехословаччини у певною мірою умовне поняття.
Основною метою інтервенції і радянської військової присутності в Чехословаччині було знищення реформаторського процесу в надрах чехословацького суспільства в цілому та чехословацької Компартії зокрема, і повернення Чехословаччини в лоно соціалістичного табору під радянський диктат. Для її реалізації радянське керівництво вирішило використати першого секретаря ЦК КПЧ О. Дубчека та інших керівників реформаторського крила партії, які у той момент мали авторитет у всьому суспільстві, внаслідок чого представляли реальну політичну силу і могли очолити партію і державу у досить непростій ситуації. Інтерновані під час вторгнення партійно-державні керівники Чехословаччини, крім президента Л. Свободи, на чолі з О. Дубчеком, були доставлені в Москву для проведення переговорів із радянським керівництвом щодо подальшої долі Чехословаччини. Ці переговори відбулися 23-26 серпня 1968 р. Представники партійно-адміністративної верхівки Чехословаччини під тиском радянського керівництва були змушені підписати т.зв. Московський Протокол, який практично легітимував радянську військову присутність у Чехословаччині на наступний двадцять один рік [151. С.12]. З огляду на те, що О. Дубчек та інші діячі реформаторського руху в КПЧ не були усунені від керівництва країною, широка громадськість ще деякий час зберігала ілюзорні надії на можливість продовження політики реформ, а присутність озброєних іноземців в значній мірі революціонізувала суспільство.
Нова політична лінія КПЧ була сформульована О. Дубчеком на засіданні ЦК КПЧ у кінці серпня 1968 р. Суть її зводилася до подолання недовіри радянського керівництва щодо можливостей діючого складу ЦК КПЧ забезпечити виконання умов Московського Протоколу та нормалізувати життя в країні. Термін "нормалізація" тоді використовувався відповідно до свого значення, без лапок. Йшлося про відновлення функціонування та авторитету всіх державних, партійних та громадських установ, хоча передбачалось тимчасове обмеження демократичних прав і свобод, зокрема, свободи слова та зборів [151. С. 8-9] На практиці це проявилося у забороні часописів "Репортер" і "Політика" та створенні Комітету друку та інформації, який став інструментом для здійснення контролю КПЧ за діяльністю засобів масової інформації. Були розпущені деякі громадські утворення, зокрема, Клуб - 231, Клуб безпартійних активістів, Словацьке об'єднання захисту прав людини та ін., які активно діяли до інтервенції протягом другої половини 60-х рр. Наступним кроком було ухвалення Національними зборами Чехословаччини 13 жовтня 1968 р. закону, що заборонив політичну діяльність партій, які не входили до складу Національного фронту.
Відбулися значні кадрові зміни у найвищому партійному та державному апараті. Були змушені піти у відставку голова Національного фронту Ф. Крігель, міністр внутрішніх справ Й. Павел, міністр закордонних справ Ї. Гаєк, керівники Чехословацького телебачення та радіо Ї. Пелікан та З. Гейзлар. У дію вступила т.зв. "кабінетна політика", коли керівні посади почали займати ставленики Москви. Це викликало гострий протест деяких партійних високопосадовців, які були активними учасниками реформаторського руху, зокрема, Е. Голдштюккера, Ф. Крігеля, Я. Шабати, О. Шика, І. Світяка, а З. Млинарж на листопадовому Пленумі ЦК на знак протесту відмовився виконувати обов'язки секретаря ЦК КПЧ [149. С.11].
Капітулянтська позиція керівництва О. Дубчека, активізувала громадськість в боротьбі за відновлення державного суверенітету країни та продовження демократичних перетворень. Наприкінці серпня 1968 р. виник загальнонародний рух, який став найвизначнішим фактором громадсько-політичного життя Чехословаччини і з певними змінами проіснував до березня 1969 р. [25. С.19]
Найбільш активно на захист досягнень "Празької весни" проти іноземної військової присутності виступили студенти та профспілкові орга