РОЗДІЛ 2
РОЗВІДУВАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЗАПОРОЗЬКОГО ВІЙСЬКА ЧАСІВ НОВОЇ СІЧІ (1734-1775 РР.)
2.1. Умови відновлення розвідувально-інформаційного забезпечення у Запорозькому
війську Нової Січі
Відродження Запорозької Січі на півдні України у 30-ті рр. XVIII століття було
результатом впровадження російським урядом заходів щодо забезпечення
національної безпеки власних кордонів від зовнішньої агресії, в першу чергу для
охорони Української лінії [1 Проектом передбачалось будівництво укріплених
районів на російському південному кордоні від р. Дніпро до р. Північний Донець.
Наказом від 25 червня 1731 року російська імператриця Анна Іоанівна дозволила
розпочати будівництво, відповідальність за яке було покладено на графа
Й.Вейсбаха [160, С. 1381].]
від турецько-татарських нападів. Переговори щодо перспектив повернення
запорожців в Україну (більша частина знаходилась на службі турецького хана
Каплан-Герая в Криму) були розпочаті графом Й.Вейсбахом у другій половині 1731
р. та велись протягом наступних двох років. Водночас, загострення
внутрішньополітичної кризи в Польщі у боротьбі за владу прискорило повернення
запорожців на Україну [155, Ч.2, С. 44-46].
Намагання Станіслава Лещінського взяти владу в свої руки після смерті
Августа ІІ без належної підтримки як усередині країни, так і за її межами,
змусило його прихильників (серед яких був Пилип Орлик) звернутись до турецького
хана та запорозьких козаків надати військову допомогу. Тим часом, уряд Росії,
який підтримував Августа ІІ, надсилає військову допомогу його сину для боротьби
за владу і водночас інформує запорозьке командування про можливість переходу
запорожців на службу російській імператриці. Так, у листі графа Й.Вейсбаха (від
21 грудня 1733 р.) надається порада запорожцям щодо початку підготовки війська
начебто для надання допомоги С.Лещінському, а у разі наполягання турків
підтримати Лещінського – перейти Дніпро, знищити татарські караули, зайняти
колишні володіння запорожців та відновити свою діяльність на місці Нової Січі
[155, Ч.2, С. 47-49].
Після того як запорожці відмовились виконувати накази турецького хана, 31
серпня 1733 р. вони отримали від російської імператриці “Грамоту о прошении
принять подданство Запорожцами”. Однак через певні обставини (запорожці
вагались з прийняттям остаточного рішення) лише в березні наступного року
козаки почали організований перехід з Олешківської Січі до річок Подільна та
Сисіна (біля села Покровського) для заснування Нової (Підпільненської) Січі. У
подальшому, 7 вересня 1734 р. в м. Біла Церква 153 запорожці на чолі з кошовим
отаманом І.Мілашевичем (7115 козаків знаходились на території Січі) прийняли
присягу на вірність російській імператриці [155, Ч.2, С. 49].
Не останню роль у відродженні Запорозької Січі відіграла зацікавленість Росії у
використанні багатолітнього козацького досвіду з організації та ведення
розвідувальної діяльності у власних інтересах. Підтвердження цієї думки можна
знайти в матеріалах А.Скальковського у розділі “Секреты Коша Запорожского”. В
них мова йде про те, що незважаючи на діяльність російських дипломатичних
представників, консулів та власних агентів за кордоном щодо отримання
розвідувальних відомостей, особливо з південних країн, інформація, що
отримувалась на початку XVIII ст., не завжди відповідала тогочасним вимогам
національної безпеки Російської імперії. При цьому вирішити цю проблему вдалося
лише силами запорозьких козаків після відродження Січі [155, Ч.2, С. 239-240].
Підтвердження зацікавленості Росії до можливостей козацької розвідки в
інтересах власної національної безпеки можна знайти в указах російської
імператриці за 1753 рік [18].
Вивчення історичного матеріалу дає можливість стверджувати про те, що
запорозькі козаки зуміли не тільки зберегти національні традиції воєнного
мистецтва своїх дідів та прадідів після зруйнування Січі в 1709 р., а й
удосконалити та передати цей досвід своїм нащадкам. Підтвердженням цього є
створення у 1734 р. органів управління запорозькими “вольностями” та
організаційно-штатної структури Запорозького війська зразка кінця XVII –
початку XVIII ст. [101, С.132-134]. Після цього на території Січі завжди
знаходилась найбільш боєздатна частина Запорозького війська, яка була
призначена для негайного реагування на можливі зміни воєнно-політичної
обстановки навколо Запорожжя, у тому числі й для нейтралізації осередків
військової агресії [17, Арк. 2-5; 19]. У випадку загострення воєнно-політичної
ситуації довкола Запорожжя або Росії командування Запорозького війська було
вимушено нарощувати свої сили та проводити мобілізацію місцевого населення.
Узимку, коли ймовірність здійснення агресії була досить малою, на території
Січі знаходилось 2000-3000 осіб, які в основному забезпечували захист всіх
об’єктів Запорозької Січі й вели розвідку [79, С. 280-281].
З метою упередження та виключення несподіваних нападів противника як із суші,
так із моря, керівництво Січі за короткий час відновило мережу інформаційного
забезпечення. Головними завданнями цієї мережі було здійснення збору відомостей
щодо діяльності військ противника та виявлення ознак зовнішніх загроз для
Запорожжя. В мирний час це досягалось веденням розвідки силами агентурної
розвідки й силами бойового чергування (силами прикордонної охорони), у воєнний
час – органами агентурної розвідки, прикордонними силами та спеціально
створеними органами зі складу штатних підрозділів [1; 9]. Так, з метою
уточнення розвідувальних даних про дислокацію військ противника 3 жовтня 1756
р. до Криму було відправлено чотирьох запорозьких козаків.
- Київ+380960830922