РОЗДІЛ 2
ДУХОВНІСТЬ ДРАМАТУРГІЇ П. КУЛІША 1860-1883 рр.
На фоні загального піднесення в українській драматургії 60-80-х рр. ХІХ ст. творчість П. Куліша виглядала дійсно більш ніж оригінальною: досконала за формою й багата на ознаки майстерності поезія рясніла, до того ж, цілим розмаєм віршованих жанрів, а зміст - це і внутрішній світ самого поета, життя багатьох сучасників й історичні події та постатті цілого світу; такою ж майстерною виглядає проза - від автобіографічних і біографічних повістей і романів до творів епохального й міжепохального, національного й міжнаціонального та міжконфесійного масштабів; не менш оригінальною виглядає й драматургія письменника - від діалогізованого "оповідання" ("Мальована Гайдамащина"), скомпонованого з окремих діалогів та драматичних етюдів, до (і за часо-просторовими вимірами змісту, і за вагомістю та масштабністю проблематики) цілісної "драмованої трилогії".
На перший погляд, драматургія П. Куліша малих жанрів (1860-1883) майже нічим не відрізнялася від великої маси тодішніх водевілів та "драматичних картин" і "сцен" ("Зимовий вечір" М. Старицького, "Дурисвітка" М. Кропивницького, "Кам'яна душа" І. Франка, "До мирового" Л. Глібова та ін.) передовсім різноманітністю тематики, масштабністю проблематики й барвистістю стилів та форм діалогізування - від побутових діалогів селян до дійсно модерної абстраговано-символістичної п'єси з елементами бароківського мислення в "Іродовій мороці".
Всі ці та інші досягнення П. Куліша уже до середини 80-х років ввели його в коло найпопулярніших і найзначиміших митців України.
Хоча історики української літератури ще не репрезентували повного видання творів П. Куліша, проте вони вже з'ясували його виключну вагомість і поставили цілий ряд глобальних проблем: здійснення такого видання творів письменника; необхідність комплексного й системного вивчення всього спадку автора; вияв і вивчення його духовної цінності, національної та світової значущості тощо. Про ці та інші завдання особливо переконливо писали М. Жулинський [111], Є. Нахлік [220] та інші вчені.
Про драматургію П. Куліша можна сказати з упевненістю: вона вивчена значно менше, ніж його поезія та проза. І причин тому багато, а найважливіші з них, на нашу думку, такі.
По-перше, суперечностей і протистоянь між окремими особистостями, соціальними, національними та релігійними спільнотами, суперечностей у свідомості автора (як і тогочасному суспільстві) було так багато і вони були настільки різноманітними, що не вкладалися в жодні завершені і в тодішній українській драматургії практиковані форми - драматург творив нові, оригінальні художні структури.
По-друге, письменник не був театральним діячем, як його сучасники драматурги-корифеї, а тому, напевне, не так добре, як вони, знав потреби та закони тодішнього театру
По-третє, оскільки фактичним матеріалом для змісту ранніх п'єс були історичні події та особистості і самі діалогізовані твори слугували своєрідними ілюстраціями до історичних роздумів П. Куліша, вони дійсно були "... відміні від конкретно реалістичної традиції, утвердженої М. Старицьким, М. Кропивницьким, І. Карпенком-Карим..." [166, 30].
По-четверте, пізніше під час роботи над "драмованою трилогією" письменник орієнтувався скоріш на форми світової драматургії - тринадцять Шекспірових п'єс, які він перекладав під час написання трилогії [78].
Все це (та й інші фактори) помітно ускладнювало дослідження драматургії П. Куліша, який дійсно хотів дорівняти українське до "всечоловічого".
До такого кроку підштовхнула драматурга й помітна невдача з його першою п'єсою "Колії" (1860), яка дійсно мала багато вад: від незначної гостроти реплік до невиразності та незавершеності цілої системи конфліктів тощо.
Але й через три роки, коли письменник по-своєму інсценізував обов'язковий для вертепу сюжет про царя Ірода ("Іродова морока" 1863-1864 роки), він фактично не вніс майже ніяких важливих змін ні у традиційну вертепну форму, ні тим більше у зміст твору: настільки чітко вималював полюси позитивних і негативних начал, що "... лейтмотив боротьби добра і зла, Правди і Кривди становив", - на думку О. Федорука, - основну "цінність цієї п'єси" [178, с. 63]. Саме тому у творі вдало поєдналися чужа, біблійна давнина, сувора авторова сучасність 70-х рр. ХІХ ст. і вічна проблематика людського буття та самовинищення.
І це вже була чітко означена сходинка нового, хай і незначного, духовного підйому. У 1875 року з-під його пера вийшла "Хуторянка, або Співана хвала молодої перед весільними гостьми". Вона, на думку В. Івашківа, "... написана під явним впливом перекладу П. Кулішем "Біблії", особливо "Пісні пісень" [167, с. 696]. Від себе додамо: і під тим самим очевидним впливом перекладацької роботи з п'єсами В. Шекспіра, про який уже згадував Я. Гординський у своїй праці "Кулішеві переклади драм Шекспіра" [78].
І все ж слід нагадати: сюжет цього твору близький і до сюжетів народних дум та переказів про тих українських жінок, які потрапляли до турецького полону й ставали там улюбленицями владик, і до сюжету п'єси "Маруся Богуславка" І. Нечуя-Левицького. Хоча саме в цьому творі дух патріотизму українських жінок-полонянок П. Куліш подав у помітно іронічно-співчутливому і дійсно дещо водевільно-мелодраматичному плані - Хуторянка сама "втопила" свій патріотизм у власному самонавіюванні, а не в примусах чи в підкупах владики-завойовника.
А в 1876 році П. Куліш зробив ще один "підготовчий" крок до драматургічної майстерності - створив справді дивовижний, переважно прозовий, але з наявністю багатьох поіменованих діалогів та полілогів, твір "Мальована Гайдамащина", про який він сам писав: "... в оповіданні... додано подекуди словами, що воно за малюванъє, драматичним способом, наче-б то намальовані козаки між себе розмовляють..." [283, с. 327]. І хоча цей твір сам автор, як бачимо, назвав "оповіданням", у ньому переважають такі поіменовані діалоги, які "... відіграють особливу роль в тих прозових т