РОЗДІЛ 2
КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ СИСТЕМИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ І СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ
2.1. Принципові підходи до формування соціальної політики органів місцевого
самоврядування
Реалізація концептуальних положень розбудови соціально орієнтованої економіки в
Україні на основі формування ефективної соціальної політики, побудованої за
принципом органічного поєднання дії трьох основних чинників - соціальної
політики на усіх рівнях місцевого самоврядування – потребує визначення
соціальної структури суспільства, його основних елементів з метою чіткого
розмежування об’єктів і суб’єктів впливу на кожному рівні місцевого
самоврядування, меж їх компетенції і повноважень.
Як показано у роботах Б. Кучина, О. Якушевої, М. Гаврилова, структура як
поняття характеризує сукупність стійких зв’язків стосовно цілісності і
відповідності об’єкту самому собі. Цим поняттям визначають, як предмет зберігає
основні властивості за умов різних зовнішніх і внутрішніх змін, стабільність і
якісну визначеність. Тобто структура виражає у предметі усе те, що залишається
стійким при різних його перетвореннях. Тому основною характеристикою структури
є тенденція до стійкості. Структура визначається упорядкованістю зв’язків по
горизонталі (як зв’язки між однотипними, впорядкованими частинами цілого) і по
вертикалі (як різні рівні і ієрархія цих рівнів, і як спосіб регуляції цих
рівнів через управління – спосіб зв’язку рівнів, що забезпечує нормальне
функціонування і розвиток складних систем) [56; 120].
У роботі В. Буреги з посиланням на праці М.І. Костомарова узагальнено риси
національного характеру у ментальності українського суспільства, до яких
віднесено:
стійкість і самобутність українського народу, які проявилися у незасвоєнні
візантійської ідеї домінування загального над індивідуальним;
усталення стійких тенденцій самоуправління замість чітко визначеної державної
структури, яке проявляється у такій провідній рисі української ментальності, як
раціоналізм, тобто об’єднання з іншими настільки, наскільки це не протирічить
праву особистої свободи;
закріплення психології хазяїна, хлібороба з віковим прагненням до землі,
здатність знаходити різноманітні індивідуальні і суспільні форми раціонального
господарювання;
надзвичайний потяг до суспільної свободи, стихія вільної особистості, природний
демократизм, що постійно спонукають до створення різноманітних місцевих форм
самореалізації на локально-суспільному і особистісному рівнях;
природне самоусвідомлення, сформоване неповторною і самодостатньою системою
“звичайового” права, здатне в усі часи стверджувати право на свободу, землю,
власність, працю, вільне господарювання;
психологічне відторгнення народом деспотичного характеру центральної влади,
будь-якого насильства у сфері індивідуальних і суспільних прав, усвідомлення
своєї сили і незалежності, намагання і здатність до суспільно-політичної
творчості, захисту прав на самовизначення свого життя;
домінанта практично-соціальних інстинктів над політичними, прагнення до
соціального порядку на рівні компактних спільнот [11].
Виведені загальні риси українського суспільства характеризують його як систему,
ознаки якої тією чи іншою мірою визначають і функціонування кожного елементу
соціальної цілісності, якщо він розглядається окремо, як підсистема.
На думку авторів [120] елемент як структуроутворююче поняття складає частину
складного цілого, яка не розкладається далі за даного способу розгляду цілого.
Головною ознакою елементу є тенденція до зміни. Поняття “елемент” характеризує
відносну визначеність частини цілого. Залежно від способу розгляду у одному й
тому цілому у якості елементів структури можуть виступати різноманітні одиниці.
Тому у якості елемента структури можна розглядати таку частину цілого, яка
здатна до відносно самостійного здійснення функцій. Головною jзнакою елементу є
його необхідна і безпосередня участь у створенні системи.
Виходячи з цього, аналіз структури об’єкта має обов’язково передбачати
виділення елементів, з яких він складається, і вивчення способу та характеру
зв’язків цих елементів.
Як вважають автори [11; 120], структуру суспільства доцільно розглядати через
виділення у якості її елементів людини, групи і соціальної спільноти
(утворення). Усі групи і соціальні спільноти починають відлік від людини, яка і
має бути визначена як вихідний елемент структури суспільства. У якій якості
людина проявляється у суспільній реальності визначається через поняття
“індивід”, “соціальне обличчя” і “особистість”.
Поняттям “індивід” визначають одиничного представника певної соціальної групи,
який є носієм її характерних ознак і реалізує певні соціальні функції.
Поняття “соціальне обличчя” характеризує соціальну позицію, яку займає людина у
суспільстві. Зміст поняття “соціальне обличчя” точніше за все розкривається
через поняття “статус”. Воно означає позицію, яку займає людина у соціальній
групі і суспільстві у цілому. Ця позиція визначається як природними (стать,
вік), так і соціальними характеристиками (професія, род занять, доход, сімейний
стан тощо). Сукупність функцій, які має виконувати людина, що займає певний
статус у соціальній цілісності, називають соціальною роллю. Статус може бути
передписаний і набутий. Передписаний статус задається суспільством незалежно
від зусиль і заслуг індивіда, обумовлюється етнічними рисами, місцем
народження, сімейним станом тощо. Набутий статус визначається зусиллями самої
людини, його соціалізацією у суспільстві, набуттям певного соціального
обличчя.
Поняття “особистість” може слугувати конкретним вираженням сутності людини”.
Воно може означати ступінь реалізації у людині соціально значущих
- Київ+380960830922