РОЗДІЛ 2
ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНИЙ КОНФЛІКТ В БОСНІЇ І ГЕРЦЕГОВИНІ В КОНТЕКСТІ РОЗПАДУ СФРЮ
2.1. Політичний і соціально-економічний контекст розпаду СФРЮ
Конфлікт у Боснії і Герцеговині та політику міжнародного співтовариства з його
врегулювання неможливо розглядати поза політичним і соціально-економічним
контекстом розпаду СФРЮ наприкінці 80-х – початку 90-х років. Системна криза
югославського суспільства, що мала глибокі внутрішні причини, почалася в 70-ті
роки. До початку 80-х років вона значно посилилася, а на початку 90-х набула
характеру агонії суспільства й держави. Безумовно, БіГ, як одна із шести
суб'єктів югославської федерації, не могла залишатися поза цією кризою.
У політичній сфері криза виразилася насамперед у втраті авторитету основною
політичною силою югославського суспільства – Союзом комуністів Югославії.
Основними віхами політичної кризи партії стали VI з'їзд КПЮ в 1952 році, смерть
Й. Броз Тіто в 1980 році, XII з'їзд СКЮ влітку 1982 року, наступний XIII з'їзд
СКЮ в 1986 році, XIV з'їзд СКЮ в 1990 році й, нарешті, прихід до влади С.
Мілошевича як президента Сербії. В листопаді 1952 року на VI з'їзді КПЮ
Комуністична партія Югославії (КПЮ) змінила свою назву на Союз комуністів
Югославії (СКЮ), відмовившись від раніше властивої їй ролі «прямої оперативної
керуючої й командної сили в економічному, державному та соціальному житті».
Таким чином, югославське партійне керівництво відмовилося від радянської моделі
партійного будівництва на користь більш демократичної моделі самоврядування
[69; 56].
Смерть Й. Броз Тіто в 1980 році, без сумніву, стала переломним моментом у
сучасній історії Югославії. XII з'їзд СКЮ 1982 року був першим з'їздом від дня
смерті Тіто, однак не зміг визначити курс реформи партії. Влітку 1984 року
Президія ЦК СКЮ підготувала доповідь про відносини між центром і регіональними
партійними організаціями. У доповіді вказувалося, що «рішення, одноголосно
прийняті на рівні країни, з небажанням виконуються на рівні республік і
автономних країв, причому їхнє виконання обмежується тими аспектами, які
влаштовують певний регіон у певний момент» [5; 12]. Доповідь була подана XIII
сесії ЦК СКЮ для прийняття рішень. Однак, незважаючи на застереження тих, які
бачили загрозу партії в «повзучому федералізмі всередині самої партії», ЦК не
прийняв ніяких рішень щодо доповіді й передав її на розгляд наступного XII
з'їзду СКЮ [139].
Він відбувся 25 – 28 червня 1986 року та спробував зміцнити єдність партії.
З'їзд прийняв новий Статут СКЮ, що зобов'язував ЦК контролювати роботу
республіканських органів СКЮ та боротися з місницькими тенденціями. Однак СКЮ
так і не зміг вирішити серйозні внутрішні протиріччя між республіканськими
партійними лідерами.
Ведучи підготовку до наступного з'їзду СКЮ, його керівництво прагнуло зберегти
єдність партії хоча б формально. На XIV з'їзді в січні 1990 року делегація СК
Словенії виступила з радикальною пропозицією реформи СКЮ, зміни назви партії,
її програми й статуту, скасування принципу демократичного централізму, гарантій
самовизначення республік аж до відокремлення, свободи політичних об'єднань,
прямих загальних і таємних виборів на багатопартійній основі. Коли з'їзд
відповів відмовою, словенська й хорватська делегації залишили з'їзд.
Комуністи Словенії змінили назву партії на Союз комуністів Словенії – Партія
демократичного відновлення (СКС – ПДВ) і взяли курс на запровадження в
республіці політичного плюралізму та багатопартійної системи. Керівництво
хорватських комуністів також перейменувало свою партійну організацію на Союз
комуністів Хорватії – Партію демократичних змін (СКХ – ПДЗ).
26 травня 1990 року XIV з'їзд СКЮ, точніше його третє пленарне засідання,
продовжило й у той же день безрезультатно завершило свою роботу. На з'їзді були
відсутні делегати від Словенії, Хорватії та Македонії. XIV з'їзд СКЮ став
останнім в історії Союзу комуністів Югославії.
Втрата авторитету Союзом комуністів Югославії та його наступний розпуск
пояснюються такими причинами. По-перше, керівництво СКЮ не спромоглося
перебороти політичні розбіжності між вісьмома самостійними партійними
організаціями республіканського й крайового масштабу, які згодом все більше
загострювалися. Відмовившись від принципу демократичного централізму, СКЮ не
зміг побудувати адекватний механізм забезпечення своєї провідної політичної
ролі на державному рівні.
По-друге, національна партійна еліта в республіках і автономних краях дедалі
більше відокремлювалася, вимагала все більшої автономії в прийнятті політичних
рішень, що виявилося в появі потужних сплесків націоналістичних рухів у Косово
в 1968 – 1971 роках і в Хорватії в 1967 – 1971 роках.
По-третє, в рядах самого СКЮ почався процес розпаду. Партійна еліта в
національних республіках уже до середини 80-х років прийшла до розуміння, що
розвиток югославського суспільства зайшов у глухий кут. Розчарування у
федералізмі й соціалізмі спричинило посилення інтересу до національного
минулого. Багато членів партії залишали СКЮ й шукали застосування своїм
політичним поглядам у поширенні ідей політичного плюралізму.
У галузі конституційно-державного будівництва основною причиною розпаду
Югославії стала поступова ерозія федеративного устрою. Криза, що призвела в
підсумку до розпаду СФРЮ, насамперед виявилася в нездатності югославської еліти
зберегти й зміцнити федеративні основи держави. В розвитку югославського
федералізму можна виділити три етапи: етап централізовано-адміністративної
системи 1945 – 1950 рр., етап робітничого самоврядування 1950 – 1974 рр., та
етап політичних та економічних реформ, зумовлених прийняттям
- Київ+380960830922