РОЗДІЛ II: КП(б)У та одержавлення непартійних масових організацій: аспекти
соціальної взаємодії
2.1. Особливості кадрової та соціальної політики КП(б)У. У 1920-х – поч. 30-х
рр., на відміну від громадського, політичне життя в республіці не було
представлене широким спектром партійних організацій. З приходом більшовиків до
влади діяльність будь-яких політичних об’єднань не пов’язаних з ідеологією
ВКП(б), було заборонено. Починає формуватися однопартійна система, а у
соціальній структурі населення з’являється якісно відмінний прошарок –
радянсько-партійні працівники.
Навіть у часи самодержавства, українське суспільство мало певний політичний
вибір у вигляді майже безперешкодної діяльності різних за своєю ідеологічною
платформою політичних партій чи громадських об’єднань. Однопартійна система, а
ще більше її ідеологія були чужинні не лише для націонал-патріотів, а й для
самого українського менталітету.
На початок 1920-х рр. населення України становило приблизно 25.5 млн. чол. Із
цієї кількості на селі проживало 20.9 млн. чол., в містах – 4.6 млн. Отже,
понад 90 % населення України були селянами, що і тих більшовики поділили за
ознаками майнового цензу на безземельних бідняків (сільський пролетаріат),
середняків, заможних селян чи т. зв. куркулів [74, 42]. Останніх було
звинувачено у зриві продовольчої політики радянської влади, „куркульському
саботажі”. Проте, незважаючи на свою відносну малочисельність, перше місце в
нових суспільних відносинах висувалися робітники як єдиний політично свідомий
правлячий клас, що в союзі з селянством здатний очолити класову боротьбу та
побудувати комуністичний світовий рай.
Щодо пролетарського керівного авангарду, то це було лише декларативною
демагогією. Серед комуністичних лідерів, які по справжньому визначали подальші
політичні перспективи країни, не було жодного робітника від верстата чи
селянина від плуга. Проте, ідею світової революції мали втілювати в життя саме
робітничо-селянські маси.
З цього часу панівну роль в українському суспільстві стали відігравати
комуністи. Захопивши владу недемократичним шляхом, вони зосередили всі свої
зусилля на її утриманні. Саме цим чинником обумовлено ряд соціально-політичних
та економічних заходів, проведених більшовиками у перші роки радянської влади в
Україні.
На думку М. А. Журби, феномен більшовизму виявив себе, насамперед, у
встановленні диктаторського режиму, що офіційно репрезентував волю
індустріального робітництва з відповідною ідеологією класового пролетарського
інтернаціоналізму в країні, де класичних пролетарів разом з кустарями було не
більше 10 % працездатного населення, а селяни становили переважну його
більшість [75, 125].
Справжні місце і роль КП(б)У в громадсько-політичній структурі українського
суспільства 20-х рр. на сьогодні являється об’єктом багатьох досліджень, що є
одними із найактуальніших питань вітчизняної історії. Лише в умовах незалежної
України з’явилася можливість об’єктивно досліджувати не лише економічні,
культурні чи політичні наслідки діяльності державної партії, а й її соціальну
та національну структуру, засади, внутрішньопартійні процеси тощо.
Сфальсифікована радянською історіографією партійна історія, що довгий час
трактувалася як бездоганний зразок рівноправного єднання відданих комуністичним
ідеям громадян, насамперед, робітників та селян, сьогодні потребує
досконального перегляду. Віртуальний морально-етичний образ
робітника-комуніста, який був наділений цілим комплексом ідеальних рис, теж
вимагає критики, щоб уникнути в подальшому подібного ідолопоклонства.
Міфотворчими були й твердження про безконфліктну взаємодію КП(б)У з усіма
верствами та групами українського населення.
У працях сучасних українських дослідників, присвячених питанням діяльності
РКП(б) чи КП(б)У, наголошується, що це була ніяка не гуманно-альтруїстична
організація без соціального та національного обличчя, а агресивне партійне
утворення з жорстко вираженою соціальною та національною ієрархією, що
об’єдналося навколо своїх фанатичних лідерів [76, 82].
Звертаючись до висвітлення логіки кадрової партійної політики, диктаторських
відносин партійних органів з різними громадськими організаціями зазначимо, що
прийом у саму Компартію відбувався лише на підставі соціальної приналежності та
на розумінні марксистсько-ленінської теорії про класову боротьбу. Склад КП(б)У
мав поповнюватися виключно пролетарями та представниками найбіднішого
селянства. Загалом, кадрові питання для більшовиків були самими нагальними. По
суті, протягом всього існування радянської влади, не було жодного з’їзду партії
чи загальнопартійної конференції, де б у тій чи іншій мірі не розглядалися
питання кадрової політики [77, 312].
Не зважаючи на всеохоплюючу повоєнну соціально-економічну кризу, більшовицька
партія насамперед зосередила увагу на ґрунтовній ротації своїх кадрів. Першим
кроком у цій справі стало започатковане і перевірене в роки воєнного комунізму
переміщування партійних працівників. Так, протягом 1921 р. ЦК РКП(б) змістив і
розподілив 12 тис. партійців. У такі українські губернії, як Волинська,
Кременчуцька, Київська, Подільська та ін., на партійні і господарчі керівні
посади було відправлено понад 2 тисячі чоловік [78, 17]. В Україну
відповідальні партійні працівники направлялись виключно з Росії [79, 40].
Потрібно зазначити, що процес переміщування партійних сил набув статусу
державної кадрової політики, яка впродовж наступних десятиліть забезпечувала
функціонування тоталітарної системи в цілому.
Наступним кроком ЦК РКП(б) була перевірка соціального складу па
- Київ+380960830922