РОЗДІЛ 2
Історичні передумови та конкретні обставини виникнення Народного Руху України
Зміни, котрі переживали громадяни СРСР, починаючи з квітня 1985 р., мали ту
особливість, що чи не вперше в історії держави її керівництво звернулося
безпосередньо до населення відносно того, яким шляхом долати наявні труднощі та
рухатися далі. І хоча започаткований процес, що мав назву перебудова, значно
суперечливіший і складніший від запропонованого тлумачення, все ж варто
відзначити, що саме її гуманітарна складова відіграла ключову роль у зміні
світоглядних орієнтирів і мала найбільше значення в наступному розвитку
незалежної Української держави.
Не випадково, виникнення такої громадсько-політичної організації як Народний
Рух України не можна розглядати поза її контекстом, з одного боку, а з іншого –
ігнорувати сам факт становища української нації на той час. Тому особливої
уваги вимагає аналіз двох взаємозалежних аспектів – загальнодемократичного та
національного у процесі кристалізації рухівської ідеї. Таке поєднання в історії
українського національного руху не нове. Схожі риси притаманні були українській
революції 1917 – 1921 рр. доби Центральної Ради та Директорії. Особливо ж ця
тенденція проявилася в українському правозахисному русі 1970-х рр. „Захист прав
і свобод людини, – писав Ю. Литвин, – без захисту прав і свобод нації не має
під собою ґрунту. Українська правозахисна група за своїми принципами має вести
боротьбу з політикою офіційного великодержавного шовінізму в його
найрізноманітніших проявах, захищати право нації на свій самобутній розвиток,
без чого не можна вести успішну боротьбу за свободу соціальну та особисту”
[111, с. 62]. Про тісне переплетення ліберальної та національної ідеї також
писали такі українські дослідники проблем націоналізму як О. Бочковський, С.
Дністрянський, В. Старосольський, а американська дослідниця Л. Грінфілд образно
порівняла цей зв’язок із метеликом у коконі. На її думку, націоналізм спочатку
розвивається в демократичному руслі і лише пізніше, з переміщенням наголосу в
національній ідеї з суверенного характеру на унікальність народу ця тотожність
зникає [112, с. 695].
Антигуманний характер влади в СРСР, як й інших країнах комуністичного табору, в
історіографії не дискутується. Натомість головна увага звертається на його
особливості в різні історичні періоди. На середину 1980-х рр. тоталітарна фаза
була подолана, а в усіх сферах життя різними темпами відбувався процес
детоталітаризації. Зокрема, в політичному житті домінували авторитарні риси
[113, с. 456]. Саме тому український національний рух отримав чергову
можливість для розвитку в легальних, а не конспіративних формах як це
спостерігалося в роки сталінізму. Це, в свою чергу, дозволяло сподіватися на
поступове залучення до нього широких верств населення в міру ослаблення тиску
зі сторони партапарату, що уособлював авторитарний режим.
Перебудова безпосередньо посилила процес детоталітаризації країни, що
найяскравіше проявилося в ефекті гласності. Її основним здобутком стало
остаточне розвіювання комуністичного міфу, що підривало основні устої
радянського ладу. Так чи інакше, але ідеологія відігравала ключове значення в
стабільності СРСР, тому не випадково, підпавши під гостру критику, партійний
апарат виявився неспроможним у короткий час оновитися й утримати владу.
Звернемо увагу на ряд безпосередніх наслідків реалізації принципів гласності,
що загострили в суспільстві потребу в створенні громадсько-політичної
організації в підтримку перебудови.
В умовах радянського політичного мислення подолання застійних явищ могло
здійснитися виключно шляхом мобілізації низової народної активності. Було
запропоновано два варіанти щодо цього. Перший належав команді М. Горбачова й
почав втілюватися фактично з самого початку перебудови. Другий – виходив з вад
першого і був запропонований прибалтами у 1988 р. Розглянемо їх детальніше в
хронологічній послідовності.
На головне питання, яке постало на початку перебудови, хто має очолити цей
процес, відповідь була дана очевидна – КПРС як „керівна і спрямовуюча сила
радянського народу”. На квітневому пленумі 1985 р. М. Горбачов це чітко
означив: „В авангарді народу завжди йшла і йде ленінська партія, партія
комуністів. Сьогодні вона покликана очолити всенародний рух за прискорення
соціально-економічного розвитку країни” [114, с. 180]. Однією з умов для
успішного втілення обраного курсу черговий ХХVІІ з’їзд КПРС (25 лютого 1986 р.)
назвав дотримання партійними ланками всіх рівнів курсу квітневого пленуму [115,
с. 95]. Здійснення цього відбувалося шляхом ротації кадрів та стимулюванням
приходу нових сил у партію. Зокрема, до січня 1988 р. протягом двох років в
Україні було замінено 1912 працівників, що затверджувалися ЦК КПУ. Особливо
помітні масштабні кадрові перестановки починаються у 1987 р. Залишають свої
посади перші секретарі Дніпропетровського, Ворошиловоградського, Львівського
обкомів партії. На липневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПУ відправлено на пенсію
члена Політбюро ЦК КПУ, Голову Ради міністрів України О. Ляшка, кандидата у
члени Політбюро, голову КДБ України С. Муху. Протягом 1988 р. було обрано 36
нових секретарів обкомів, у тому числі 8 перших, 147 перших секретарів
міськкомів та райкомів партії, 6 перших керівників міністерств та відомств
республіки. Втім, як і раніше, приток нових свіжих сил був мінімальним, адже
ніхто не змінював правил кадрової гри [116, с. 63].
І лише під час ХІХ партконференції (28 червня – 1 липня 1988 р.) М. С. Горбачов
уперше розкритикував партійну лінію попереднього керівництва й оголосив курс на
демократизацію. Це передба
- Київ+380960830922