РОЗДІЛ 2
Причини повоєнного голоду
2.1. Об’єктивні причини голоду
Великою трагедією 40-х років, окрім Другої світової війни, став голод 1946-1947
рр., який охопив майже всі зернові області СРСР: Україну, Молдавію,
Правобережжя Нижньої та Середньої Волги, Ростовську область,
Центрально-Чорноземну зону [245, с.52; 219, с.4]. Ключ до розуміння природи
цього лиха криється в комплексі причин і, зокрема, в об’єктивних, а це:
наслідки Другої світової війни та несприятливі кліматичні умови в перші
післявоєнні роки.
Друга світова війна залишила після себе в країні величезні руйнування.
Матеріальна база країни була в значній мірі підірвана: зруйновано 1710 міст,
біля 70 тис. сіл, розграбовано або повністю зруйновано 100000 колгоспів та
радгоспів, 25 млн. осіб залишилися без даху над головою [ 233, с.534]. Загальна
ж сума прямих збитків народному господарству і громадянам СРСР склала 2,5 трлн.
крб. [233, с.534].
Однак, окрім житлових негараздів, у повоєнний час відчутною була проблема
нестачі одягу та різних предметів першої необхідності. І це не випадково, адже
в умовах війни про випуск предметів першої необхідності ніхто не думав. Все
виробництво було підпорядковане потребам фронту. А після завершення війни
перебудова промисловості на мирні рейки проходила дуже повільно.
Війна важко відбилась і на людських ресурсах країни. Основна частина
працездатного сільського населення була відірвана від своєї щоденної роботи і
втягнута у вир війни. Велика його кількість загинула на полях бойових дій.
Проте, що стосується величини людських втрат у кривавій війні, то серед
істориків ще й тепер ведуться дискусії з цього приводу. За останніми даними
людські втрати СРСР у війні 1941-1945 рр. оцінюються приблизно в 27 млн. осіб
[296, с.85]. Ця цифра є загальним показником втрат на фронті, в тилу, в полоні
та в окупації. На сьогодні відомі також загальні втрати мирного населення по
республіках Радянського Союзу. Вони, звичайно, є наближеними однак, наводять на
роздуми. Вчені сперечаються не стільки над загальною цифрою втрат, розуміючи,
що точних даних ніхто не зможе назвати, скільки навколо перерозподілу втрат в
межах вказаної загальної цифри. Так, російський дослідник В.Зима доводить, що
уряд Й.В.Сталіна в роки війни проводив приховані мобілізації, а, отже, в
середньому в Червоній Армії щорічно воювало не 11 млн. осіб, як вважалося
раніше, а 15 млн. [25 8, с.457 - 458]. Відповідно і втрати військовослужбовців,
на його думку, були значно більшими ніж це показують офіційні джерела, а, отже,
і кількість загиблих є ще неповною. Український історик П.П.Брицький вважає не
вірним розподіл людських втрат по республіках в межах тих же 27 млн. За його ж
даними Україна зазнала найбільше людських втрат – 48% всіх втрат СРСР [202,
с.72] і т.п. Розуміючи складність і невирішеність проблем людських втрат у
війні, для нас важливим є порозуміння між істориками стосовно загальних
безповоротних втрат, які визначені приблизно в 27 млн. осіб, а також розуміння
того, що ця цифра не є остаточною. Але навіть ця цифра є вражаючою хоча б з
огляду на те, що подібних втрат не зазнали решта країн антигітлерівської
коаліції разом взятих.
Людські втрати в роки війни призвели до значного зменшення кількості працюючих
у сільському господарстві. До того ж, навіть серед тих, хто повернувся із
війни, багато було непрацездатних – калік. Тому серед працюючих у сільському
господарстві велику кількість становили жінки. Так, якщо до війни загальна
кількість жінок у сільській місцевості РСФСР перевищувала кількість чоловіків
на 4,3 млн., то в 1945 р. – вже на 14,2 млн. осіб [215, с.551]. В Україні у
післявоєнному 1946 р. жінки становили понад 80% працюючих у сільському
господарстві [211, с.153]. Загалом по країні кількість працездатних
колгоспників за роки війни скоротилась на 32,5%. Скорочення ж основної
дієздатної частини працівників колгоспів – чоловіків, відбулося на 62%. А в
областях, що були під окупацією, це скорочення досягло катастрофічних розмірів
– майже 4/5 від рівня 1941 р. [254, с.28]. Тому на рівні з жінками в повоєнному
господарстві широко використовувалася праця дітей і підлітків. Лише в колгоспах
України в 1947 р. працювало 792,8 тис. підлітків віком від 12 до 16 років [211,
с.153].
Такі значні втрати у трудових ресурсах пояснюються тим, що в сільських районах,
на відміну від робітничих селищ та міст, майже не було системи броні і в армію
були мобілізовані всі військовозобов’язані. Крім того, з окупованих районів не
вдалося евакуювати населення в такій кількості, в якій це було зроблено в
містах [220, с.17]. Слід також врахувати і ту обставину, що частина
працездатного сільського населення, головним чином чоловіки, через
організований набір робочої сили підчас війни і в повоєнний період переходили
працювати в промисловість. Такий відтік із колгоспів відбувався й шляхом
стихійного переходу на підприємства та установи і в основному на ті з них, що
розташовувалися в сільській місцевості. Особливо це спостерігалось у східних
районах, де розміщувались евакуйовані та будувались нові підприємства. За
даними річних звітів колгоспів станом на 1 січня 1946 р. понад 1,2 млн. oсіб
лише рахувались і проживали в колгоспах, а насправді працювали на підприємствах
і в установах, що розташовувались у сільській місцевості [220, с.17]. Працюючи
на фабриках, заводах і, отримавши певну кваліфікацію, багато вчорашніх
колгоспників і робітників радгоспів взагалі не повернулися в село по закінченні
війни [222, с.25-26]. Окрім того, велика кількість колгоспників відволікалась
від роботи в колгоспах за рішеннями та розпорядження
- Київ+380960830922