РОЗДІЛ II. ЕКСПЛІКАЦІЯ ФЕНОМЕНУ НАСТАНОВИ
Настанова та інтенція: Франц Брентано та Едмунд Гуссерль.
Після з’ясування ряду питань методологічного характеру та запропонованих
висновків щодо методу дослідження, логічно безпосередньо розглянути настанову
та її інтерпретаційні горизонти.
Насамперед вартує звернутись до вчення Ф. Брентано – вчителя Е. Гуссерля. Як
зазначає Я. Слінін, “ще Франц Брентано підкреслював, що будь-який акт людської
свідомості є інтенціональним, себто спрямованим на що-небудь” [121, с.295].
Звісно, що Брентано далеко не є першовідкривачем інтенціональності свідомості.
Аби переконатись в цьому достатньо прочитати діалоги Платона. Зокрема у діалозі
“Парменід” Платон пише: “Отже, думка є думкою про щось <…>, що існує” [105,
с.411], а у діалозі “Теетет” зустрічаємо “феноменологічне” поняття “про-що
пам’яті” [106, с.254]. Якщо бути прискіпливим до слів, то наведена цитата
статті Слініна відводить саме Брентано роль, щонайменше, одного із
першовідкривачів інтенціональності. Однак це не зовсім вдале, з точки зору
історії філософії, висловлювання можна ідентифікувати як риторику, адже Слінін,
не ставить перед собою завдання репрезентувати ані історико-філософську
ретроспективу, щодо проблеми інтенціональності, ані погляди самого Брентано.
Мало хто з критиків та коментаторів згадує про важливу та цікаву концепцію
філософа, а саме вчення про настанову. У праці “Про любов та ненависть”
Брентано веде мову про інтенціональність всіх “явищ внутрішнього сприйняття,
які постають перед нами в якості субстанції з психічними акциденціями” [16,
с.127]. Також у праці “Про походження звичаєвого пізнання” Брентано зазначає,
що “все психічне взагалі характеризується однією рисою, яку часто позначали
терміном – на жаль, таким, що вільно допускає свавільні інтерпретації, –
“свідомість”, тобто характеризується суб’єктною настановою, так званим
інтенціональним відношенням до чогось такого, що, можливо, не будучи предметно
даним в дійсності, тим не менше є даним іманентно. Не існує чуття без того, що
чують, віри – без того, в що вірять, надії – без того, на що надіються,
прагнення – без того, чого прагнуть, радості – без того, чому радіють, і так у
всьому” [17, с.48]. Суб’єктна настанова по-суті ототожнюється з інтенціональним
відношенням до об’єкта. Однак цей важливий висновок про сутність настанови не
привертає належної уваги послідовників Ф. Брентано. Можна погодитись з думкою
К.О. Апеля про те, що фундаментальним та новим засновком для подальшої
феноменології є “відкрита (чи перевідкрита) Брентано структура
інтенціональності. Лише тепер стає абсолютно очевидним, що пануюче в будь-якому
пізнанні відношення “Я” і “зовнішнього світу” не має нічого спільного з
причинним відношенням між внутрішньо світовими сутнісними речами, оскільки вони
ніколи не можуть “зустріти” одне одного” [1, с.10].
Проблема інтенціональності глибоко зацікавила одного з послідовників Брентано –
Е. Гуссерля та стала по-суті відправною точкою феноменологічного вчення
останнього. Німецький математик, а згодом феноменолог ставить перед собою
завдання знайти аподиктичні знання, оминаючи при цьому емпіричну
недостовірність. У праці “Філософія як строга наука” читаємо, що феноменологія
та психологія “мають справу зі свідомістю, хоча і різним чином, у різній
“настанові” (Einstellung)” [33, с.686]. Психологія оперує з емпіричною
свідомістю, зі свідомістю в її “дослідній настанові”, в той час як
феноменологія повинна мати справу з “чистою” свідомістю, тобто зі свідомістю у
“феноменологічній настанові”.
Власне в такому контексті слід розглянути природну та феноменологічну
настанову, а також прослідкувати їх функціональне навантаження. У “Кризі
європейського людства” Гуссерль виокремлює також “релігійно-міфічну настанову”
[31, с.643], однак вона описується як складова всезагальної природної
настанови, а не як окрема ланка здійснення феноменологічної редукції. Тому
доцільно сконцентруватись безпосередньо на відомих “Картезіанських роздумах” –
пізній праці Гуссерля, в якій узагальнено та проаналізовано всі його попередні
роздуми.
Перше, на що слід звернути особливу увагу – це “поворот до ego cogito, як до
аподектично достовірного” [29, с.345] фундаменту суджень. Цікавим є те, що
такий поворот включає в себе настанову на позбавлення значень та позбавлення
значень як таке, себто позбавлення як процес. Гуссерль наголошує на
синхронності буття та значення. Тому для здійснення феноменологічної редукції
потрібні і феноменологічна настанова, і позбавлення значень. Наскільки останнє
визначає феноменологічну настанову? Уважно слідкуючи за думкою Гуссерля, можна
вести мову про те, що позбавлення Я від значень емпіричного, природного,
життєвого досвіду власне і формує феноменологічну настанову. Проте, вартує
зазначити, що Гуссерль не враховує того, що саме позбавлення значень має своєю
передумовою також настанову. Тому настанова синхронізується із так званим
поворотом свідомості. Останній є немислимим без настанови. Гуссерль не
ототожнює феноменологічну настанову та “взяття в лапки” або так зване ЭрпчЮ, в
структурі якого також можна впізнати, а радше, відрефлектувати настанову, а
саме настанову звільнитись від значень, що діють при природному,
нефілософському мисленні. Філософ веде мову про діахронний план відношень між
феноменологічною настановою та ЭрпчЮ, не вбачаючи в останньому настанови,
натомість вводячи ЭрпчЮ до методологічного контексту. Гуссерль пише: “Певним
чином світ, що є пізнаним у досвіді цього рефлектуючого життя, зберігається для
мене і в подальшому та залишаєт
- Київ+380960830922