РОЗДІЛ 2
ПОГЛЯДИ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ЩОДО СУТНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОЕКТУ
Від середини ХІХ ст. українська інтелігенція, яка зберегла національну ідентичність, перебувала під постійним польським та російським асиміляторським впливом. Значну роль у цьому процесі відіграло виникнення в той час етнічно орієнтованого націоналізму, що знайшло втілення у так званому "проекті Великої російської нації" та у відновленні "триєдиної історичної Польщі". Процес реалізації цих задумів повністю заперечував існування української нації, а відтак і української інтелігенції як такої, підтвердженням чого є цитата, яку наводить у своїй статті С. Єфремов, котра уособлювала в собі погляди тогочасного російського суспільства: "Українського народу, української мови нема і ніколи не було, тому нема і не може бути у нас української інтелігенції" [111, 285]. Виходом із такого становища для української інтелектуальної еліти стала реалізація власного національного проекту, кінцевою метою якого була б національна незалежність. Як зауважує Я. Грицак, "У разі досягнення політичної автономії чи повної самостійності українська інтелігенція могла сподіватися на зростання своєї політичної чи культурної ролі в новій Україні" [54, 63].
Однак виникає закономірне запитання: чим не задовольнив наддніпрянську інтелігенцію російський національний проект? Адже, приєднавшись до росіян, у процесі його реалізації українські інтелектуали могли б швидше й успішніше реалізувати свій інтелектуальний потенціал, ніж створювати свій національний проект, протиставляючи його російському. Поясненням цього є запропонована Р. Шпорлюком теорія "нерівномірного розвитку", сутність якої полягає в тому, що Україна була периферією імперій, які, натомість, були периферіями Заходу. Отже, існувала своєрідна "багатоступенева нерівномірність " розвитку, що спровокувала нерівномірний і опосередкований вплив модернізаційних процесів на українське суспільство, яке опинилося в "аутсайдерах". Це викликало відповідну реакцію еліти, яка, виражаючи ідеї України, що не бажала більше бути периферією Росії, дійшла до висновку, що Росія і Польща самі є периферіями Заходу, а тому українці могли б добиватися безпосереднього входження до "Європи", а не йти туди через Санкт-Петербург або Москву, тобто не бути периферією периферії" [435, 82].
З огляду на вище наведену мотивацію, у цьому розділі пропонується викласти сутність основних аспектів українського національного проекту, що був запропонований українською інтелігенцією.
2.1. Державна самостійність як прихована мета українського національного проекту
У сучасній українській історіографії поширеним є твердження, що українська інтелігенція середини ХІХ ст. не висувала ідеї створення самостійної держави, а прагнула досягти автономно-федеративного устрою для України. Так, автономістські прагнення інтелігенції в окреслений період є незаперечними, однак чи були вони кінцевою метою українського державно-політичного визначення?
Наявні джерела дозволяють запропонувати робочу гіпотезу, суть якої полягає в тому, що кінцевою метою українського національного проекту була самостійна українська держава, створення її було для української інтелігенції пролонгованою в часі перспективою.
Більшість українських дослідників, які заперечують наявність самостійницьких прагнень у діяльності тогочасної інтелігенції, аргументують це тим, що чільні її представники у той період ніколи не виступали з подібними заявами, а здебільшого офіційно їх заперечували. На наш погляд, такий підхід є певним спрощенням тогочасного перебігу подій, оскільки при цьому майже не враховуються суспільно-політичні реалії, які помітно вплинули на емоційно-психологічний стан тогочасної української інтелігенції, її творчість та діяльність. Варто зауважити, що, використовуючи цитати з листів, щоденників, офіційних заяв у пресі, художніх та політичних творів української інтелігенції, зазвичай не враховувався рік написання, адресант і видання, у якому друкувалося.
Для проведення об'єктивного дослідження еволюції національно-політичних поглядів української інтелігенції в окреслений час, пропонуємо виділити кілька періодів відповідно до політики російської влади стосовно українського питання. Таких періодів можна виявити чотири :
1) 1850 - 1862 рр. ? період лібералізації, виникнення громад;
2) 1863 - поч. 1870-х рр. - реакційний період, занепад громад;
3) 1870 - 1876 рр. - пом'якшення урядової політики; активізація громадівського руху;
4) 1876 - поч.1880-х. рр. - посилення реакції, занепад громад.
Зіставлення джерельних матеріалів із цими періодами дасть змогу об'єктивно висвітлити порушену проблему.
Досліджуючи наявність самостійницьких прагнень у середовищі української інтелігенції в 1850 - 1870-х рр., на нашу думку, спершу варто звернутися до програми кирило-мефодіївців, оскільки Т. Шевченко, М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш після свого повернення із заслання продовжували і далі працювати над українським національним проектом, дотримуючись здебільшого тих самих поглядів. А їхня позиція мала вагомий вплив на інших діячів українського руху.
Провідною ідеєю членів Кирило-Мефодіївського братства, як стверджує А. Катренко, "було здобуття політичної незалежності та створення самостійної української держави" [162, 75], історичні підстави створення якої обґрунтував М. Костомаров у "Книзі буття українського народу". У пункті 109, зокрема підкреслювалося, що "Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою", [182, 252]. У відозві "Брати українці!" також наголошувалося, що кожний народ зобов'язаний створити свою державу і "управлятися несмісимо з іншими" [181, 254]. При цьому, як написано у другому пункті розділу "Головні ідеї" статуту вказувалося, що "кожне слов'янське плем'я повинно мати свою самостійність" [375, 253]. А оскільки "зрозуміло, що окреме її існування не можливе; вона буде перебувати між декількома вогнями, буде утискувана". І може зазнати ще гіршої долі, ніж поляки, тому єдиним засобом забезпечення га