РОЗДІЛ 2
ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АСПЕКТ ПРОБЛЕМАТИКИ ДІАЛОГУ
2.1. Виникнення проблеми діалогу в давньогрецькій традиції
Відношення "людина - світ", на наш погляд, виходить на перший план в добу Античності. В цей час філософська думка акцентує увагу не на людині, а на світі, нібито нівелюючи людину, але, поряд з цим, вона й захоплюється людиною, але тільки як частиною, у всіх відносинах гідної милування Всесвіту. Це, здебільшого, погляди на людину в античній філософії, перед періодом афінської демократії, коли на арену виходять такі постаті як Сократ, Платон, Аристотель. Саме в епоху афінської демократії в V ст. до н. е., в часи Перікла, відбувається прорив: афінська демократія досягає своєї найвищої форми. Принцип "політичної рівності" рабовласників було покладено в основу державного устрою Афін. Рівність розумілася, як рівність всіх вільних громадян перед законом. Прорив проявляється ще й в тому, що формується ідеал людини - суб'єктивізм, провісником якого виступали софісти. Завдання софістів полягало в тому, щоб навчити "мислити, говорити і вершити". Філософські інтереси значною мірою переміщуються із сфери натурфілософії до галузі антропології. Людина, а не природа, постає для софістів центральним предметом дослідження. Основною проблемою їх досліджень було питання про те, яке ставлення до навколишнього світу виявляють наші думки про нього? Чи в змозі наше мислення осягнути дійсний світ? Згідно з їх поглядами, "людина це - міра", яка самостійно визначає, що є добро і зло, що істинне, а що хибне. У Протагора "людина це - міра всього" [170, с. 235]. Це поняття міри й надає значення всім речам, що знаходяться навколо людини, оточують її.
Однією з багатьох фундаментальних особливостей античної думки є її діалогічність. Змістовна направленість античної філософії зумовила її стиль, мову, спосіб викладу і обґрунтування думок. Твори античних філософів - це явний або неявний діалог зі слухачем, це завжди бесіда, розмова. Характерним є те, що багато видатних мислителів античності, серед яких, наприклад, Піфагор, Сократ, Пірон, взагалі не мали письмових творів. Інші, такі як Ксенофан, Парменід або Емпедокл, висловлювали свої думки у рифмованій формі. Але, центром античних творів є діалоги.
Як бачимо, історичні паростки діалогу зароджуються ще в добу Античності. Як свідчить Діоген Лаертський: "Подейкують, першим складати діалоги почав Зенон Елейський" [89, с. 164].
Але, якби довелося назвати ім'я людини, яка першою пізнала власне "людську" цінність спілкування між людьми і перетворила бесіду в справжнє мистецтво, то такою людиною, безперечно, можна вважати Сократа. Бесіда - це стихія Сократа: "Викликати Сократа на розмову - це все одно, що звати наїздника до чистого поля. Так що запитуй та почуєш" [170, с. 241].
Сократ не залишив після себе жодного письмового твору, але було б абсурдом не визнавати його творцем нового мистецтва - мистецтва діалогу. Сократ наголошував на пріоритеті усної мови над письмовою: "Сократ настільки цінував саме "живий" діалог, що взагалі нічого не писав, вважаючи письмовий текст занадто "монологічним", адже в письмовому тексті відсутнє головне - реальний, живий, учасник діалогу" [194, с. 7]. Існує ще один доказ цього - слова самого Сократа з діалогу Платона "Федр": "Це той твір, який за ступенем знаходження знань пишеться в душі того, хто вчиться; він здатен себе захистити і при цьому вміє говорити з ким необхідно, а також вміє й промовчати" [171, с. 187].
Сократична бесіда, або діалог - особливий спосіб створення інтелектуального змісту, таємниця якого полягає в природі людського спілкування. В тлумаченні М.М. Бахтіна суть цього способу полягає в наступному: "Істина не народжується і не знаходиться в голові окремої людини, вона народжується поміж людьми, які спільно шукають істину, в процесі діалогічного спілкування. Сократ назвав себе "зводником": він зводив людей в суперечці, в результаті якої й народжувалася істина; по відношенню до цієї істини Сократ називав себе "повивальною бабкою", оскільки він допомагав її народженню" [31, с. 124]. Необхідно зазначити, що М.Бахтін в своїй творчості з великою увагою ставився до постаті Сократа.
Для Сократа, як і для більшості софістів, характерним є перенесення центру тяжіння на питання практичної філософії, антропоцентризму: "Як свідчить Аристотель, Сократ в молодості був у Дельфах, де його вразив напис "пізнай самого себе". За переказом, автором цього напису, прописаного на храмі Аполона в Дельфах, вважається спартанець Хілон, один з семи давньогрецьких мудреців [Див.: 157, с. 12-13]. Сократ сприйняв цей напис як принцип усвідомлення людиною власного місця в світі. Теза: "Я знаю те, що я нічого не знаю" мусила, згідно із вченням Сократа, призвести до самопізнання - "пізнай самого себе". За Сократом, істинне пізнання покликане надавати людині орієнтири в її повсякденному житті. Людина тільки тоді пізнає власне місце в світі, коли досягне пізнання самої себе.
Знання було загальним гаслом як софістів, так і Сократа. Але, під цим гаслом маскувався зовсім протилежний зміст. Як відомо, Сократ не був прихильником методу софістів, критикував його.
За думкою одного з дослідників творчості Сократа, Ф. Кессіді: "За часів Сократа з'являється два типи філософів: власне філософи й ті, хто навчає філософії і риториці ("вчителі мудрості", за термінологією Платона)" [103, с.58]. Звісно, до першої категорії належав Сократ, а до другої - софісти, які були платними вчителями.
Сократична манера ведення діалогу і за стилем, і за змістом, і за метою - відрізняється від софістичної риторики. Блискуче володіючи мистецтвом суперечки, Сократ принципово протиставляв себе софістам-заперечувальникам, а свої бесіди - софістичним суперечкам. Софістична суперечка спрямована на досягнення зовнішнього ефекту перемоги над опонентом; при цьому софіст-заперечувальник, ігнорує сутність справи і заперечує об'єктивний характер істини, використовує будь-які хитрощі і підступність. Для Со