РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ ПРЕДМЕТА ДОКАЗУВАННЯ ТА ПРИТЯГНЕННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ ОСІБ ЯК ОБВИНУВАЧЕНИХ У КРИМІНАЛЬНІЙ СПРАВІ
2.1. Особливості предмета доказування у кримінальних справах про злочини неповнолітніх
Розслідування та судовий розгляд кримінальних справ щодо неповнолітніх, які вчинили злочини, здійснюється в межах повноважень єдиної системи процесуальної діяльності органів досудового слідства, прокуратури й суду. Таке провадження спрямоване на досягнення спільних цілей кримінального процесу і ґрунтується на його загальних принципах. Проте й воно має свої особливості, спрямовані на вирішення питань відповідальності й покарання неповнолітніх за вчинені злочини. Ці особливості пов'язані насамперед із предметом доказування в цій категорії справ.
У юридичній літературі існують різні підходи до поняття "предмет доказування". Так, В.М. Тертишник та С.В. Слинько вважають, що предмет доказування - це коло обставин, які слід встановити у кримінальній справі [353, с. 47].
Інші науковці предмет доказування розуміють як систему обставин, що виявляють властивості та зв'язки досліджуваної події і є досить істотними для правильного вирішення кримінальної справи, а також для реалізації в кожному конкретному випадку завдань судочинства [218, с. 139].
М.М. Михеєнко висловлює слушну думку про те, що предметом доказування у кримінальних справах виступає сукупність обставин, передбачених кримінально-процесуальним законом, встановлення яких є необхідним для вирішення заяв та повідомлень про вчинення злочинів, вирішення кримінальної справи в цілому або судової справи на стадії виконання вироку [133, с. 99]. Схоже визначення предмету доказування у монографії С.М. Стахівського: " ... передбачена законом сукупність обставин, які підлягають обов'язковому встановленню у кожній кримінальній справі з метою її правильного вирішення [386, с. 32].
У ст. 64 КПК України зазначено, що при провадженні досудового слідства, дізнання та розгляді кримінальної справи в суді підлягають доказуванню: 1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину); 2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину; 3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також інші обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання; 4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.
Стаття 23 КПК України зобов'язує орган дізнання, слідчого та суд встановлювати також причини та умови, що сприяли вчиненню злочину.
Викладений у статтях 23, 64 КПК України предмет доказування є загальним для всіх категорій кримінальних справ, єдиним як на стадії досудового розслідування, так і судового розгляду. Але питання щодо характеру й структури предмета доказування серед учених залишаються дискусійними.
Наприклад, М.С. Строгович заперечує загальний, родовий характер предмета доказування, стверджуючи, що в ході досудового розслідування та судового розгляду коло обставин, що підлягають доказуванню, може неодноразово змінюватись у напрямку як розширення, так і звуження [206, с. 216]. Інші науковці відзначають предмет доказування у справах про злочини певних категорій залежно від особистості злочинця, напрямку справи тощо [259, с. 4]. О.М. Ларін вважає, що норми кримінально-процесуального кодексу, присвячені предметові доказування, описують не загальне (родове) поняття предмета доказування, а один із його видів, який автор називає "предмет обвинувачення" [103, с. 257]. В.А. Попелюшко стверджує, що поряд із предметом обвинувачення реально існує ще декілька видів предмета доказування, котрі різняться як структурою, так і змістом фактів та обставин, що їх складають. Автор виділяє предмет доказування у справах, які підлягають закриттю за нереабілітуючими підставами, предмет виправдання, нейтральний, предмет доказування у справах неосудних осіб, предмет доказування у справах осіб, котрі отримали психічні захворювання після скоєння злочину [164, с. 5, 9].
На нашу думку, більш правильною є точка зору Ф.Н. Фаткулліна, згідно з якою у змісті предмета доказування кожна обставина (факт) визначена не як одинична, а як загальна категорія, здатна охопити будь-які прояви відповідного окремого явища [240, с. 62].
Стосовно структури предмета доказування, М.С. Строгович увів у процесуальну літературу поняття "головного факту" щодо предмета доказування, до якого він включає: а) подію (факт) злочину; б) відповідність його до ознак складу злочину, передбачених статтею Кримінального кодексу; в) вчинення злочину обвинуваченим; г) наявність вини; д) обставини, що пом'якшують чи обтяжують вину; е) обставини, що характеризують особистість обвинуваченого [204, с. 363-369]. М.П. Шаламов з цього приводу заперечує М.С. Строговичу, стверджуючи, що головним фактом предмета доказування є склад злочину [253, с. 14-19]. Р.С. Бєлкін розуміє головний факт як усі обставини, передбачені ст.ст. 23, 64 КПК України [13, с. 20].
У зв'язку з такою суперечністю поглядів, правильною, на нашу думку, є позиція С.М. Стахівського та Н.С. Карпова, котрі вважають, що розмежування обставин, які входять до предмета доказування, на "головний факт" і "доказові (допоміжні) факти" недоцільне. Крім того, саме використовування таких термінів дезорієнтує практику [354, с. 42]. Аналогічна позиція наявна і в роботах інших науковців [98, с. 52; 133, с. 101; 355, с. 59 - 60].
Елементи предмета доказування за різними підставами інші процесуалісти групують залежно від того, чи включають вони до його змісту доказові факти, чи виводять їх за межі предмета доказування. Так, О.М. Ларін класифікує факти, що підлягають доказуванню, на такі: а) що підлягають оцінці з точки зору норм кримінального права; б) що сприяли вчиненню злочину; в) що не мають матеріально-правового та суспільного значення, але є необхідними для встановлення двох перших груп [