РОЗДІЛ 2
ХАРАКТЕРНІ РИСИ НАЦИСТСЬКОГО ОКУПАЦІЙНОГО РЕЖИМУ НА СХОДІ УКРАЇНИ
2.1. Роль військових інституцій в окупаційному режимі
Розглядаючи стан соціальної сфери Східної України в умовах нацистської окупації, на наш погляд, доцільно охарактеризувати загальні принципи управління цим регіоном, здійснення загарбницького режиму в галузях економіки та суспільного життя для з'ясування його спрямованості, сутності, характеру, можливостей тощо. Звичайно при цьому слід мати на увазі, що всі складові життя суспільства тісно пов'язані між собою. Так, при недостатніх врожаях неможливо забезпечити міста достатньою кількістю продовольства, при зруйнованій промисловості важко уявити собі високий рівень зайнятості населення, забезпечення селян та мешканців міст товарами широкого вжитку тощо. Суспільно-політичні рухи того періоду (Опору, колабораціонізм) також мали відомий вплив на хід суспільного життя, роботу підприємств, долю людей. Тож спробуємо хоча б у загальних рисах проаналізувати означені питання.
Насамперед розглянемо в цілому систему управління окупованими областями через важливість цього питання для розуміння жорсткості режиму, його основних цілей, структури каральних та репресивних органів, місця у них місцевого населення. Структура управління військовою зоною принципово була визначена "Особливими вказівками по забезпеченню, частина С" від 3 квітня 1941 р. Відповідно до них ця зона поділялася на район армій та тиловий район груп армій. Цього ж питання стосувався наказ начальника штабу Верховного головнокомандування збройних сил Німеччини (ОКВ) Вільгельма Кейтеля від 22 червня 1941 р. "Про управління в зайнятих областях СРСР", в якому, зокрема, визначалася правомірність дій відповідних органів: "Військове командування має право в цих областях використовувати повну владу і уповноважене передавати це право командуванню окремих військових груп і армій..." Військове управління в широкому розумінні, за визначенням самих окупантів, ? це управління територією, здійснюване вермахтом. Тобто вермахт у цьому випадку був "вищим територіальним органом влади", хоча на цій же території діяли й інші, інколи цивільні установи. Органи військового управління функціонували або як самостійні відділи, або ж як група управління при оберквартирмейстері армії (VII адміністративний відділ). Вищим органом військового управління на території тилового району спочатку був VII відділ при штабі командуючого військ тилового району. Територіальними військовими органами визначалися комендатури кількох типів. До переліку комендатур, які знаходились на території оперативного тилового району групи армій "Б" на 18 вересня 1942 р. і цілком підпорядковувалися командуючому оперативного тилового району, належали головні польові комендатури №399 у Конотопі і №397 ("Донець") у Сталіно. Першій, зокрема, підпорядковувались: польові комендатури №198 у Старобільську та №503 Чугуєві. Другій - у Сталіно: польові комендатури №243 у Ворошиловграді (Луганськ), №245 у Новочеркаську, а також гарнізонна комендатура Сталіно та 16 інших гарнізонних комендатур. Командуючому військами оперативного тилового району групи армій "Б" підпорядковувались 3 польові та 11 гарнізонних комендатур, у тактичному відношенні передані командуванню групи армій, 2-й та 6-й арміям вермахта. На терені групи армій "Б" діяли, але не були підпорядковані командуючому оперативного тилового району цієї групи армій: гарнізонна комендатура Харкова, 9 місцевих та 5 гарнізонних комендатур прилеглого району [485, 54].
Від лінії фронту у напрямку до рейху послідовність структурних одиниць зони військового управління була такою: район бойових дій - оперативний тиловий район армій - тиловий район групи армій. При відході лінії фронту назад оперативні тилові райони армій і тилові райони армій частково зливалися з районами бойових дій, а частково відходили до зони цивільного управління. Отже, система військової адміністрації у військовій зоні України виглядала так: командуючий військами оперативного тилового району (з кінця 1942 р. VII-й відділ при штабі групи армій); головні польові комендатури; їм підпорядковувались польові комендатури (фельдкомендатури), а цим - гарнізонні (місцеві) комендатури I і II (ортскомендатури). Окремо стоять гарнізонні комендатури великих міст Харкова і Сталіно. В середньому, за оцінкою дослідника Нестеренка В. А., кожній польовій комендатурі підлягали 15-20 районів [485, 34]. Такі адміністративні одиниці як села, громади (сільські - території колишніх сільрад і міські) та райони зберігалися. Подальший поділ, як бачимо, не відповідав колишнім областям: з одного боку, з політичних міркувань, з іншого - внаслідок розбіжностей територій німецьких військових органів з територіями окупованих областей. Про адміністрування у військовій зоні йшлося в наказі, виданому В. Кейтелем 22 червня 1941р. "Про управління в зайнятих областях СРСР", в якому, зокрема, зазначалося: "Належні до захоплення області СРСР в ході операцій вважаються, до подальших вказівок, областю військових операцій. Військове командування має право в цих областях використовувати повну владу і уповноважене передавати це право командуванню окремих військових груп і армій". Таким чином, в районах груп армій виконавча влада (щодо місцевого населення) знаходилась в руках командуючих груп армій, в районах армій - командуючих цих армій, а в районах безпосередньо бойових дій - штабів армійських корпусів, дивізій, в оперативно-тилових районах армій - їх командирів тощо. Крім того, в зоні військової адміністрації діяли головні польові, польові, гарнізонні, місцеві комендатури та їх філії. У великих містах гарнізонні комендатури підпорядковувались командирам дивізій охорони тилу [485, 54].
Територіальні військові органи мали виконувати два завдання: командне і управлінське. До першого відносилось "забезпечення спокою" в окупованих районах і охорона тилів. До другого - створення, керівництво і контроль місцевих органів управління, "мобілізація резервів" для продовження війни. З
- Київ+380960830922