Розділ 2
засоби розвитку Української народної хореографії
в педагогічних пошуках К. Василенка
2.1. Педагогічний досвід розвитку народної хореографії засобами фольклору в
самодіяльних танцювальних ансамблях “Дніпро” і “Дарничанка”
Цінним надбанням для розвитку української народної хореографії і педагогіки
стала мистецько-педагогічна діяльність К. Василенка в колективах художньої
самодіяльності “Дніпро” і “Дарничанка” упродовж 1947-1975 рр. Цей період
творчості відзначався розкриттям таланту К. Василенка як педагога,
організатора, балетмейстера-постановника, дослідника і пропагандиста
хореографічного фольклору й народного танцювального мистецтва. Його робота з
ансамблями танцю сприяла: 1) науковому осмисленню, перевірці та утвердженню
новаторських ідей, пов’язаних з використання хореографічного фольклору в
самодіяльному колективі; 2) реалізації творчого потенціалу; 3) особистісному
формуванню.
Становлення і творче зростання ансамблів “Дніпро” і “Дарничанка” відбувалось у
складних післявоєнних умовах. Дослідженням установлено, що в умовах
тоталітарного режиму мистецтво розвивалося на засадах сценічного реалізму.
Основу репертуару мистецьких колективів складали переважно твори на сучасні
теми, у яких знайшли відображення героїчна праця і подвиги радянських людей. Як
зазначав Ю. Станішевський, “розуміння сценічного реалізму як побутової
правдоподібності та натуралістичної достовірності негативно впливало на пошуки
українських режисерів і акторів, сприяло появі безбарвних, раціоналістичних,
сірих та беземоційних спектаклів” [247, с. 187]. Тому відбувається формування й
усвідомлення нових підходів до оцінки ситуації в країні, до розуміння людиною
власного місця в суспільстві, розгортається інтенсивний пошук нових сфер і форм
самореалізації і в культурі, і в науці [27, с. 177]. Усе частіше самодіяльні
колективи звертаються до народної творчості, до фольклорних джерел.
Аналіз та узагальнення творчої спадщини К. Василенка дозволили встановити, що
провідна роль у його діяльності відводилась народній творчості, складовою
частиною котрої є український народний танець, що його він називав “народною
поезією, дзеркалом, у якому відбиваються вдача, звички, характери людей” [52,
с. 58]. Розглядаючи українську народну хореографію як поліфункціональне явище,
слід відзначити, що життя народного танцю тісно пов’язано з хореографічним
фольклором, первісно є синкретичним, невіддільним від традиційного народного
способу самовираження в пластичному мистецтві [152, с. 45]. Ми погоджуємось із
думкою Ю. Чурко, яка вважала, що, “відтворюючи життєвий досвід народу, творчо
узагальнюючи й осмислюючи його, фольклор є яскравим вираженням
художньо-історичної пам’яті нації” [293, с. 5]. Вироблені упродовж багатьох
століть найкращі надбання народної педагогіки несуть у собі національні
особливості, специфіку життєвого укладу, звичаїв, побуту, моральних, етичних і
естетичних норм, поглядів на розвиток дитячої особистості, методи і форми
навчання й виховання. З допомогою танцю відбувається спостереження за законами
природи, передача норм поведінки та інформації про найвидатніші історичні
події, свята, обряди, традиції. Композиція танцю, манера виконання, темп, ритм
рухів, жести, музика, міміка, костюм – усі ці елементи яскраво відображають
саме національні риси народу [283, с. 57]. Але слід зазначити, що фольклор –
мистецтво, яке розвивається, має свої протиріччя, свої специфічні закони
розвитку, свою історію. Одне в ньому вмирає, інше виникає – і це стосується не
тільки окремих творів, але й деяких жанрів і видів. У процесі історичного
розвитку суспільства, народу, предмета пізнання і художнього мислення мас
істотно змінюється сам фольклор, його зміст і форма, проблематика, жанри і
навіть його специфічні ознаки [90, с. 95].
Вивчення історичних аспектів розвитку культури показує, що на різних етапах
існування етносу фольклорний танець був важливою складовою духовного буття
народу і відображав його самобутність, забезпечував безперервність духовного
зв’язку між поколіннями і разом з мовою та іншими формами традиційної культури
був виразником національної самосвідомості й ментальності народу [280, с. 345].
Народившись у глибині віків, утверджуючись і розвиваючись за часів Київської
Русі, український фольклорний танець увібрав у себе локальні лексичні,
структурно-композиційні особливості, манеру і форму виконання, музику районів,
де він побутував, що вирізняє його навіть серед однойменних білоруських та
російських танців [60, с. 100]. Фольклор завжди був тісно пов’язаний із
народним побутом та обрядами, відображав у собі різні періоди історії. Він
містить невичерпні можливості для урізноманітнення тем, сюжетів танців, є
основою будь-якого жанру хореографічного мистецтва. Звичайно, не кожний твір
будується безпосередньо на народній основі. Але справжній високохудожній твір
мистецтва виростає неодмінно на народному ґрунті, на ґрунті народного
світогляду [19].
Фольклорний народний танець посідає чільне місце у творчості К. Василенка. Він
звертається до нього і як етнограф-фольклорист, і як хореограф-науковець, і як
практик танцювального мистецтва. Зростаючи під впливом діяльності перших
професійних ансамблів танцю СРСР та УРСР на чолі з І. Мойсеєвим та П. Вірським,
колективи К. Василенка ретельно вивчали й фіксували танцювальний фольклор,
знайомилися з народним побутом, костюмами, створювали народні танці на основі
національно-культурних традицій, звичаїв, обрядів. Необхідність звернутися до
фольклорного народного танцю була зумовлена, по-перше, усвідомленням значущості
фольклорного матеріалу для виховання
- Київ+380960830922