Розділ 2
Характеристика діяльності
посадових осіб місцевого самоврядування
2.1. Організаційні засади професійної діяльності посадових осіб місцевого
самоврядування
Організаційно-структурна характеристика державного управління певною мірою
відрізняється від місцевого самоврядування і має інструментальне значення для
визначення їхнього співвідношення. У цьому зв’язку слід відмовитися від
традиційних уявлень про однопорядковість самоврядування – демократії –
народовладдя – народного суверенітету. Подібний підхід можливий при
політологічному порівняльному аналізі проблеми, але в управлінському відношенні
стає теоретичним спрощенням і веде до хибної орієнтації практики на пошук
самоврядної максими як умови демократії, народовладдя, суверенітету народу.
Цьому сприяє конституційна формула про те, що «народ здійснює владу... через
органи державної влади та органи місцевого самоврядування» (ст. 5 Конституції
України) [1], хоча відомо, що органи місцевого самоврядування виражають і
реалізують інтереси лише територіальних громад або їх об’єднань. Тому, зокрема,
законодавче затверджується необхідність поєднання інтересів народу, держави та
територіальних колективів.
Насправді ж в Україні мають бути визначені не максимальні, а граничні
можливості самоврядування з метою розвитку демократії і забезпечення
суверенітету народу, і, отже, оптимальне співвідношення державного управління і
самоврядування – їх співвідношення на місцевому рівні.
Цей оптимум спрямований на підвищення рівня управління державою, регіонами й
окремими територіями та забезпечення легітимності управління як довіри
населення до управлінських структур і готовності населення брати спільну участь
в управлінні [81]. Таким чином, досягається демократичність управління на всіх
рівнях: від держави у цілому, де виявляється народовладдя – належність влади
народу, яка здійснюється ним безпосередньо і через органи державної влади та
органи місцевого самоврядування (ст. 5 Конституції України), до територіального
колективу, демократичність управління, яким (місцевого управління) досягається
шляхом самоорганізації населення та здійснення місцевого самоврядування як
права «територіальної громади – жителів села, добровільного об’єднання у
сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати
питання місцевого значення...» (ст. 140 Конституції України) і основана на
законі можливості державних органів діяти, виконувати управлінське діяння на
території через органи місцевого самоврядування [1].
Ця тенденція стає цілком позитивна, але її гіперболізація за умов дії
законодавства України 1990–1992 років призвела до ізоляціоністських наслідків,
прагнення до «суверенізації» території [2, 6]. Негативно оцінюючи ці процеси,
не можна таким чином оцінювати саму тенденцію, робити висновки про слабкість
будь-яких зв’язків між центральним урядом і регіональним самоврядуванням, крім
зв’язків через представників Президента. Навпаки, таку тенденцію як нормальний
розвиток місцевого самоврядування і його співвідношення з державою необхідно
розвивати, переборюючи природно виникаючі в силу не збігу інтересів держави і
територіальних колективів суперечності, а також в значній мірі іраціонально
детерміновані суперечності і розходження між головами рад і представниками
Президента на місцях – керівників (голів) місцевих державних адміністрацій.
Не торкаючись аналізу нерідко суперечливого розмежування компетенції між
місцевим самоврядуванням і місцевою державною адміністрацією, за чинним
законодавством слід підтримати конституційну норму, яка визначила, що з одного
боку, місцеві державні адміністрації забезпечують «взаємодію з органами
місцевого самоврядування» [5], а з іншого – «органи місцевого самоврядування з
питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні
відповідним органам виконавчої влади» (ст. 119, 143 Конституції України) [1].
Україна в цьому відношенні виступає як унітарна конституційно-децентралізована
держава з територіальною автономією – Республікою Крим, що відповідає
нормативному змісту ст. 2, 132, 134 Конституції України [1].
Загальними принципами такого устрою можна вважати: непохитність, не
відчуженість суверенітету Республіки у сфері державного устрою та можливість
трансформації суверенних прав Республіки у самоврядні права самоврядних
територій (деконцентрація управління); делегування прав центральної
адміністрації місцевим її органам, (децентралізація управління) [166]; єдність,
неподільність, непорушність і цілісність державної території; конституційність
і законність утворення (реорганізації) та скасування складових частин
державного устрою; конституційно визначена граничність децентралізації
території держави, що обумовлена загальнодержавними інтересами та потребами,
керованістю країни як єдиного політичного, соціально-економічного, екологічного
і правового простору; забезпеченість націй, національностей, корінних народів,
етносів та історично складених територіальних колективів з перевагою
багатонаціонального населення і монолінгвістичним складом, усталеними
загальними (інтернаціональними, позанаціональними) традиціями та менталітетом –
правом на національну – і територіально-культурну автономію; єдність
регіональної політики – державний регіоналізм, орієнтований на громадянську
узгодженість і внутрішню безпеку країни; забезпечення нормотворчої і
виконавчо-розпорядної діяльності на регіональному рівні – на принципі поділу
влад, на місцевому рівні – поза поділом влади, але з гарантованими державою
самоврядуванням та самостійною правосуб’єктніс
- Київ+380960830922