РОЗДІЛ 2
ФОРМУВАННЯ ІНОЗЕМНИХ КОЛОНІЙ У ПІВНІЧНОМУ ПРИАЗОВ’Ї
2.1. Освоєння греками, німцями, менонітами та євреями території краю: етапи
розселення. Міграційні процеси
Кліматичні умови Північного Приазов’я обумовлювали його експлуатацію російським
урядом як сировинної бази, переважно аграрної, для підвищення добробуту
імперського центру. При цьому даний регіон міг успішно використовуватися і як
стабільний військово-стратегічний район з урахуванням особливостей акваторії
Азовського моря. Активна колонізація Північного Приазов’я обумовлювалась тим,
що у порівнянні з іншими морями Азовське мало беззаперечну перевагу завдяки
цілорічному завантаженню портів.
Переселення іноземних колоністів на територію Північного Приазов’я
обумовлювалося завданням російської державної колонізації Новоросійського краю
у другій половині XVІІІ ст. Поряд зі спорудженням фортець і торгово-промислових
міст, роздачею земель приватним власникам-поміщикам, поселенням державних селян
російський уряд широко організовував і чужоземну колонізацію. У самій
Російській імперії у цей час було розроблено декілька проектів щодо
облаштування окраїн імперії шляхом запрошення іноземців. Цей процес
супроводжувався відповідними діями російського уряду, спрямованими на
модернізацію суспільства на зразок європейських держав.
На початок 60-х рр. XVIII ст. в Росії фактично вже склалися необхідні
передумови для переселення іноземців – був певний досвід із переселення сербів,
підготовлені пропозиції і, головне, бажання «облаштувати» Новоросію. Царизм
прагнув запрошувати населення з-за кордону лише для організації сільських
колоній, суто з економічною метою. Ще до початку царювання Катерини ІІ в
урядових колах велась певна робота з аналізу й відбору різних варіантів
переселення іноземців у Росію. Зійшовши на престол у 1762 р., Катерина отримала
і пакет пропозицій щодо поліпшення демографічної ситуації у країні. Вона
поділяла думку академіка Шлецера про те, що Росія «багата, родюча і сильна.
Чого не вистачає їй, щоб бути ще багатшою, родючішою, сильнішою? Людей» [110].
Розв’язання цієї проблеми Катерина ІІ вбачала саме у залученні іноземців. На її
думку, «колоністи своєю роботою, думками, ремісничими заводами і рукодільними
мануфактурами за короткий час можуть принести імперії таку користь, яку
принесли гугеноти Франції після скасування Нантського едикту, Пруссії, Данії та
Голландії» [111].
Головним своїм завданням російський уряд вважав запровадження землеробської
культури на степових околицях імперії та поліпшення її там, де вона вже
існувала, і, взагалі, піднесення сільського господарства до того рівня, на
якому воно було у Західній Європі. Саме з такого розуміння цілей колонізації і
виходила Катерина ІІ. Урядовець М. Фірсов загальну позицію уряду сформулював
так: «Землеробство є головною продуктивною працею і джерелом багатства нації»
[112].
Кількість іноземців, що переселялися на Південь України, збільшується після
видання маніфесту Катерини II від 4 грудня 1762 р. „О позволении иностранцам,
кроме евреев, выходить и селиться в России и о свободном возвращении в своё
отечество русских людей, бежавших за границу” [113], який узаконив привілеї
іммігрантів. Однак маніфест і інші законодавчі акти були спрямовані перш за все
на те, щоб привернути до переселення в Російську імперію заможних господарів із
Західної Європи. Саме для них російські законодавці випрацьовували сталу
систему пільг і привілеїв, тоді, як для представників слов'янських народів
обіцянки пільг у другій половині XVIII ст. мали здебільшого декларативний
характер, хоч вони також підпадали під дію маніфестів і указів уряду.
У зв’язку з тим, що в маніфесті від 4 грудня 1762 р. права й обов’язки
поселенців були сформульовані нечітко – не вказувалися місця, де можна
поселитися та умови, за яких це дозволялося, а також не давалися гарантії
нормального життя переселенців – 22 липня 1763 р. імператриця видає другий
маніфест із цього приводу [114]. В його 10-ти пунктах із безліччю підрозділів
обумовлювались умови переселення, викладалися пільги, що надавались російським
урядом іноземним колоністам „завдяки тій користі, яку держава буде мати”.
Згідно з ним, усім іноземцям було дозволено переселятися за бажанням до
будь-якої губернії. Питаннями міграційної політики повинен був займатися
спеціальний орган – канцелярія опікунства іноземних колоністів. Для цього
іммігрантам потрібно було звернутися неї, губернатора прикордонної губернії чи
іншої установи. Іноземці, що не мали коштів для переселення, повинні були
звернутися до російських дипломатичних представництв за кордоном, де їм негайно
повинні були надати гроші на переселення і відправити до Російської імперії. На
кордоні переселенці не сплачували мито за ті речі, які вони провозили для
власних потреб.
Іноземці мали право „записаться ль в купечество или в цехи и быть мещанином и в
котором городе или поселиться колониями и местечками на свободных и выгодных
землях для хлебопашества и других многих выгодностей” [115], згідно із
реєстром вільних та придатних для заселення земель. Іммігрантам надавались
значні права і привілеї: право вільно відправляти богослужіння за своїми
обрядами, сповідувати свою релігію, звільнення від сплати податків і виконання
будь-яких повинностей, звільнення від обов’язкової військової і цивільної
служб. Якщо ж хтось з іммігрантів побажав би, щоб йому були надані пільги, не
зазначені в маніфесті, йому надавалося право звернутися до канцелярії
опікунства іноземних колоністів і дізнатися про можливість задоволення його
потреб.
Особам, що переселялися зі
- Київ+380960830922