РОЗДІЛ 2. ПАРАДИГМА ПОРЯДКІВ ЯК
МЕТОДОЛОГІЧНА ОСНОВА ПОЛІТОЛОГІЧНОГО
АНАЛІЗУ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ УПРАВЛІННЯ
2.1. Соціально-онтологічні засади дослідження політико-управлінського виміру
глобалізації з позицій парадигми порядків
Постійні зміни і розмаїття є важливими ознаками глобальної дійсності, і тому з
першого погляду навіть може скластись враження, що у глобальній дійсності
взагалі відсутні будь-які сталі форми й закономірні тенденції. Насправді
глобалізація як продукт антропосоціальної творчості цивілізації Модерну
об’єктивно спрямована на зростання впорядкованості суспільних відносин, що є
умовою виживання і розвитку людської цивілізації. Ця теза є основоположною для
парадигми порядків в її застосуванні до вивчення міжнародного життя.
“У теорії міжнародних відносин парадигму трактують як узагальнювану теорію, що
випливає з низки близьких за принципом розуміння об’єкта дослідження концепцій,
логічне пояснення міжнародних відносин” [529, с.4] Парадигма порядків серед
різноманітних парадигм науки про міжнародні відносини спирається на потужну
філософсько-суспільствознавчу традицію, яка стверджує наявність закономірного
характеру функціонування та розвитку суспільства, в тому числі й міжнародних
відносин, в спрямованості до зростання організованості, впорядкованості.
Процеси глобалізації, міжнародної інтеграції, інституціоналізації, формування
нормативно-регулятивних механізмів постають в такому розумінні складовими
загального процесу впорядкування міжнародного життя.
Конфуцій, досократики, особливо піфагорейська школа, Платон, Аристотель,
стоїки, Цицерон та ін., а також середньовічні християнські філософи Аврелій
Августин та Фома Аквінський та ін. розуміють порядок як розміщння усіх речей на
потрібних для них місцях, а в пошуках закономірної та іманентної основи
соціальних процесів та явищ обирають в якості критерія, міри впорядкованності:
давньокитайські та давньогрецькі філософи – гармонію космосу; давньоримські
мислителі – загальну розумовий взаємозв’язок всьго існуючого; середньовічні
філософи, які безпосередньо мислили в категоріях порядків, – божествений
цілісний світопорядок, що розуміється як сукупність частин, що розміщені за
ієрархічним порядком в залежності від їх досконалості, або здатності пізнання
Бога. Їх погляди заклали основу усіх традиційних підходів до дослідження
соціального та політичного порядків. Подальший розвиток методологічних підходів
до дослідження порядку в суспільстві пов’язано з різними варіаціями теорії
суспільного договору Г.Гроція, Т.Гоббса, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо та ін. У
новоєвропейській філософії порядок стає насамперед визначальним чинником
забезпечення суспільної безпеки. У концепції Т. Гоббса забезпечення безпеки є
метою створення держави, покликаної захищати людей від зовнішніх загроз і
внутрішніх несправедливостей та підтримувати загальний мир [530, с.99]. Якщо
порядок в суспільстві, який підтримується з легальним застосуванням сили,
розпадається, політично організованому та впорядкованому суспільству настає
кінець і воно відкидається назад, у природний стан. Тоді, говорить Гоббс, ніхто
не впевнений у своєму житті та своїй власності.
Визнаний основоположник соціології як самостійній галузі знання О. Конт вважає
соціологію вченням про порядок, що розуміється як консенсус. “Любов як принцип,
порядок як підвалина і прогрес як мета – такий основний характер остаточного
ладу, що його позитивізм починає встановлювати, приводячи в систему все наше
особисте й соціальне існування шляхом незмінного поєднання почуття з розсудком
і діяльністю” [531, с.584]. Головне питання, яке його хвилює: як сумістити
порядок і прогрес, тобто, як сумістити необхідний розвиток суспільства і його
впорядкованість. Бачивши поступальну ходу історії, Конт не міг не визнати, що
суспільство схильне до соціальних змін, але його турбувало питання: як зробити
так, щоб ці трансформації не порушували порядок – основу людського
співтовариства?
Аналіз соціальної статики Конт починає з сім'ї, яка бачиться йому як одиниця
соціальної системи, найбільш сприяюча її впорядкованості. Подальше об'єднання
сімей в ланцюжку “племена – народи – суспільство – людство” здійснюється на
основі симпатії і альтруїзму, які долають егоїзм індивіда. Консенсус в
суспільстві забезпечується не тільки домінуванням соціальних відчуттів, але і
соціальних ідей. У міру становлення суспільства люди усвідомлюють власні
інстинкти. Звідси вже ідеї стають основним стабілізуючим чинником. Але для
того, щоб ідеї могли повною мірою виконувати функції стабілізації потрібно, щоб
вони спиралися не тільки на відчуття, але і на соціальні інститути.
Значний внесок у формування парадигми порядків зробив М. Вебер [532]. Порядком
він називає: а) умовність, якщо її значущість зовні гарантована тим, що
відхилення натрапить на осуд; б) право, якщо порядок зовні гарантований
можливістю примушення, здійснюваного особливою групою людей, має легітимне має
рацію скористатися силою. Поняття легітимного порядку Вебер використовував для
характеристики соціального порядку, що володіє престижем і тому що диктує для
індивідів, включених в нього, зразки поведінки. Однією з форм легітимації
соціального порядку. в концепції Вебера є легальний порядок. Легальний порядок
на відміну від легітимного потребує закону, дотримання якого гарантується
певним штатом людей, що мають право застосовувати примушення і вводити санкції.
Максимою, на яку тут орієнтована соціальна поведінка, є влада як можливість
реалізації волі групи людей навіть всупереч згоді членів співтовариства.
Згідно П. Сорокіну, люди, що поставлені перед необхідністю жити спільно,
навіть мимоволі
- Київ+380960830922