РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ ТВОРЧОСТІ МАРІЇ ГАЛИЧ
2.1. Збірка "Друкарка" Марії Галич як явище літературного процесу 20-х років
У 1927 р. Марія Галич видала першу збірку оповідань "Друкарка" (сама авторка подала її до друку під назвою "Перстень"). Письменниця визнавала, що в книжці "є дві речі, що з ними можна було б не соромитись вийти на люди - "Перстень" і "Друкарка". [...] Рештки речей у збірці - то настрої" [81, 3-4]. "Перстень" вважала програмовим, його було перекладено вірменською мовою, пізніше опубліковано в робітничих "Вістях" у Канаді. У збірці було об'єднано різні за своєю тематикою та стилістикою твори. Авторка визначала їх жанр як новела, нарис, замальовка. На нашу думку, такі твори, як "Перстень", "Убили", "Небела", "Хліба нема", слід віднести до жанру прозової мініатюри - "твір безсюжетний у традиційному розумінні, пройнятий єдиним настроєм і насичений символічними образами філософського та соціально-філософського змісту" [73, 113]. В українській літературі перших років після революції переважали жанри малої прози - новели, оповідання, етюди, ескізи, поезії в прозі. Звернення до них письменників було викликано прагненням якнайшвидше зафіксувати докорінні зміни в суспільстві, що відбулися на початку XX ст., - революція, громадянська війна, блискавичні зміни урядів у країні. Ескізно-фрагментарна проза Марії Галич органічно влилася в загальний розвиток літератури цієї доби.
Непомітність фабули в прозових мініатюрах приводить до поглиблення психологізму, розвитку внутрішнього сюжету. За жанровою структурою І.Денисюк відносить такі твори до новели настрою з внутрішньо-психологічним конфліктом, на противагу новелі акції, яка "заснована на зіткненні двох конфліктуючих сил" [44, 14]. До типу новели настрою зверталися І.Франко, М.Яцків, М.Коцюбинський, В.Стефаник.
У перших прозових творах Марія Галич намагається розкрити психічний стан окремої особистості й соціально-психологічну атмосферу суспільства. За суцільними внутрішніми рефлексіями героїв виступають трагічні обставини, у яких опинилися селяни в пореволюційну добу. Старий дід згадує сина, якого вбили багатії, Наталка очікує літа, нового врожаю, бо їсти нічого, мати тужить за сином, який пішов шукати комуну - "щастя, що його на сході зозулі кують" [27, 5] (Тут і далі авторський текст подається за нормами сучасного українського правопису - О.В.).
Структуротвірним елементом у мініатюрах "Убили", "Хліба нема", "Перстень", "Небела" виступає течія думки героїв, побудована на асоціаціях. Характеризуючи їх, Докія Гуменна писала: "Це імпресіоністична символіка, що, не маючи сюжетного кістяка, надолужує кетягами образів та стилізацією" [41, 188]. Цілком слушними є її зауваження щодо побудови творів. Вільне розгортання думки персонажів із нагромадженням асоціативних образів закінчується констатацією реального явища, у якому синтезується психологічний феномен із фізичним моментом. Роздуми Наталки зимового вечора над нужденним життям, її спогади про заробітки, сподівання на багатий врожай завершуються зверненням до громади на сходці ("Хліба нема"). У "Персні" за гаптуванням мати подумки звертається до сина, бо з-поміж сільських ланів лише їхній стоїть неораним: "Ходить щастя по людських нивах, з-під землі виорали. Тільки на нашому голому полі... а-а!" [27, 6]. Її думки перериваються тим, що ламається голка.
У названих творах постає емоційно-сугестивна, рефлексивно-природна модель світу (термін Ю.Кузнецова). Для селянина жива природа - невід'ємна частина його життя, наодинці з нею він почуває себе вільніше, розкутіше. Олюднена природа - це чи не єдина істота, з якою без перешкод може спілкуватися одинока людина. Для письменників-імпресіоністів "це прекрасна даність, це самодостатній, за власними законами існуючий світ, прилучення до якого завжди є для людини благом, джерелом спокою і наснаги" [3, 125-126]. У мініатюрах "Убили" і "Небела" авторка використовує основний принцип імпресіоністичного живопису - пленерність, який проявляється у винесенні дії на природу. Пейзаж втрачає реалістичні риси, об'єктивний світ природи стає поштовхом для емоційно-образного осмислення героєм навколишнього: "І сонце - баба і степ посивів.
Сонце запишалось у жовтогарячій хустці - мережана червоним листом підтичка і біла пазуха: хазяйка! Змітає журавлиним крилом павутиння з неба.
А степ укрився баштанами, похнюпив голову і розпустив море журних мелодій у довгі сопілки - яри. В унісон мелодіям вихристі коси степу в'ються. Вітри зайцями сірими плигають в сивих кучерях - котять до сонця кавуни" [27, 7].
Старий Гамос, що сторожує баштан у степу, цілком зливається з природою, переносячи на неї свій внутрішній стан. Пригадуючи вбитого сина, він наче виливає свій біль у навколишнє й відчуває відповідь: "Убили сина! Та вбили парубка сина, хату запалили.
А він же багатів: - Не буде, тату, у нас царів, не буде, тату, у нас панів! - Убили. [...]
Летять чорні думки понад дідом.
Дід їх не може одігнати.
Убили сина. Хату запалили...
І сонце-баба перестала ковані роки кидати, упала навзнак під лісом, кричала:
- Уби-ли!" [27, 8].
Показ навколишнього світу через сприймання його героєм сягає народнопісенної традиції, де людина й природа злиті в одне ціле. Це підкреслюється й художньою деталлю: ворони, традиційно фольклорний образ лихої звістки, нещастя, символізують сумні думки старого, як сам степ, Гамоса. Їх чорний колір контрастує з сонячним, життєрадісним небом. Дід уже не розбере, чи то ворон сполохує, чи власні спогади: "Думки - ворони чорні - клюють кавуння, крякають.
- Гай, гай, гай! - грудкою летить Гамосів гнів і розганяє думки в світ.
Летять чорні думки понад дідом.
Дід уже їх не відгонить. - Хай там!" [27, 7].
В описі природи Марія Галич часто вдається до заміни слухових вражень зоровими, пластичними образами, які виконують сугестивну роль, надають творам ліричного забарвлення: "А степ замітає шляхи. Махне дряпачем од царини до лісу, спочине - знов мах