РОЗДІЛ 2
АРХЕОГРАФІЧНО - ДЖЕРЕЛОЗНАВЧИЙ АНАЛІЗ ІСТОРИЧНО-
ПРАВОВИХ ТА ІСТОРИЧНИХ ЗАПИСОК УКРАЇНСЬКОГО
ДВОРЯНСТВА ПОЧАТКУ ХІХ СТОЛІТТЯ
Історичні твори в традиційному суспільстві відображають, як правило, не тільки
історичну свідомість їх творців та середовища, але й правові, політичні,
естетичні ідеали та уявлення доби. Натомість у політично-правових працях часто
знаходимо концептуально завершені історичні сюжети. Це зумовлено тим, що
будь-яка ідея чи інститут традиційного суспільства мусіли опиратися на
сакральний досвід минулого. Отже, особливості історичного мислення у цей час
були тісніше пов`язані з природою суспільства та тенденціями його розвитку, ніж
в добу модерну та постмодерну. Тому при дослідженні пам`яток історичної думки
другої половини ХVІІІ та перших десятиліть ХІХ століття необхідно враховувати
якісні особливості суспільного розвитку. З`ясування специфіки історичного
мислення, безперечно, можливе в контексті усвідомлення потреб, ідеалів та
цінностей тогочасного суспільства.
У середині ХVІІІ століття завершився процес формування “нової” української
еліти, яка намагалась формально закріпити свій соціально-політичний статус.
Разом з тим в середовищі українського “шляхетства”(саме так йменувала себе
українська старшина у цей час) визріло переконання в необхідності
політико-правових реформ, які б відповідали потребі часу, але опирались на
національну традицію [1 Лазаревський А.М. Замечания на исторические монографии
Д.П. Миллера о малорусском дворянстве и статутовых судах. – Харьков, 1898.].
Такі уявлення та спроби їх реалізувати суперечили планам імператриці Катерини
ІІ, яка керуючись ідеєю “добре регульованої держави”, поставила мету
перетворення імперії на унітарну державу, що прискорило процес ліквідації
українських автономних інституцій [2 Когут З. Російський централізм і
українська автономія. Ліквідація Гетьманщини 1760-1830. – К., 1996. – С. 73-78,
89-96, 170-205.]. Разом з тим постало питання про уніфікацію соціальної
структури суспільства Гетьманщини за імперськими зразками, що зачепило інтереси
всіх станів, особливо старшини, козацтва та селянства.
Формалізовано історичні виклики даного історичного періоду (середина ХVІІІ –
перші десятилітя ХІХ ст.), що обумовили історичні рефлексії зафіксовані у
пам`ятках історичної думки, пов`язані з такими обставинами: 1) реформування
політичної системи Гетьманщини потребувало усвідомлення переважною частини
тогочасної української еліти необхідності реформ, спрямованих на перетворення
держави з напіввійськової в цивільну. Для цього потрібно було знайти
відпоповідні історико-правові аргументи; 2) участь малоросійських депутатів в
роботі Комісії по укладенню нового законодавства (1767 р.) була зручною нагодою
для постановки питань про майбутнє становище Малоросії та історичним викликом,
що зумовив активізацію історичної думки представників української еліти; 3)
скасування інституту гетьманства потребувало нового бачення перспектив
“Малоросії” при збереженні її “традиційних прав”; 4) ліквідація інститутів
колишньої Гетьманщини викликала потребу збереження історичної пам`яті про
вільність і незалежність, “права і свободи Малоросії”; 5) завершення процесу
формування української еліти (отримання нею формальних прав) співпав з
підтвердженням малоросійській шляхті-старшині прав на дворянство (необхідно
було довести історичну законність прав “малоросіян” на дворянство); 6)
перепони, які чинила Герольдія Сенату при підтвердженні прав української
старшини-шляхетства на дворянство, обумовлювали необхідність історико-правових
доказів; 7) невизнання прав еліти колишньої Гетьманщини, взагалі, ставило під
сумнів будь-які права та історичний досвід України (оскільки права еліти, в
традиційному суспільстві, є показником суверенітету країни), що обумовлювало
необхідність осмислення її місця в історії, зокрема в контексті
“добровільно-договірних відносин” з правителями держав-протекторів (Литви,
Польщи, Росії). Таке осмислення було можливе через з`ясування становища
українського вищого прошарку, його походження, публічних та цивільних прав,
оскільки статус держави визначався становищем соціально-політичної еліти.
Ось такі історичні виклики постали перед українською (“малоросійською”) елітою,
обумовили динамічний розвиток історичної думки, прискорили формування сучасних,
для тих часів, уявлень про “природу історичних явищ”, сприяли становленню
національної археографії, пошукам, збереженню та введенню в науковий обіг
численних матеріалів, переважно з приватних, родинних архівів і, таким чином,
обумовили, так званий, шляхетсько-дворянський етап в українській
історіографії.
Суттєвим поштовхом до активізації суспільного життя на Лівобережній Україні на
початку ХІХ століття стала позиція Герольдії Сенату Російської імперії, яка все
частіше, особливо починаючи з 1805 року, відмовляла окремим категоріям колишніх
чинів Гетьманщини та їх потомках в правах на дворянську гідність. Українське
дворянство сприйняло це не тільки, як порушення прав окремих груп колишньої
старшини, але й як позицію уряду, що ставив під сумнів традиційні права
України-Гетьманщини. ”Не признавая малороссийских чинов, – писав Дмитро Міллер,
– герольдия, по мнению дворянства, наносила глубокое оскорбление памяти вождей
“нации” и ни во что ставила их доблестные подвиги перед родиной и престолом” [3
Миллер Д. Очерки из истории и юридического быта Старой Малороссии. Превращение
малорусской старшины в дворянство // КС. – 1897. – Кн. 4. – С. 11.].
Незадоволення серед українського дворянства через порушення станових інтересів
- Київ+380960830922