РОЗДІЛ 2
ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОЇ ПУБЛІЦИСТИКИ НА БУКОВИНІ
Становлення публіцистичного стилю української мови на Буковині у кінці ХІХ - на початку ХХ ст. відбувалось на основі різних джерел та під впливом багатьох історико-культурних чинників. До найважливіших витоків буковинської публіцистики зазначеного періоду відносимо співанки-хроніки та газетні і журнальні статті, видрукувані на сторінках буковинських періодичних видань, насамперед газети "Буковина".
2.1.Співанки-хроніки та їх місце у формуванні
публіцистичного стилю української літературної мови
Осип Маковей пов'язував зародження публіцистики з появою національної періодичної преси і датував її початок виходом у світ першого україномовного часопису у Львові "Зоря Галицька", навіть називаючи при цьому точну дату - 15 травня 1848 року [147].
У сучасному українському мовознавстві усталилась думка, "що публіцистичність як властивість суб'єктивно-вольового оцінного висловлювання співвідноситься з полемічною мовою" і що саме "жанр полеміки виробив особливі прийоми побудови тексту, добору старослав'янської та "простої" буденної мови [79,307]. В.Русанівський вважає, що, "...беручи до уваги обмежені можливості української публіцистики" і той факт, що "в епістолярному й публіцистичному стилях є багато спільного,... зародком україномовної публіцистики" є українська епістолярія основоположника літературної мови разом з Передмовою до "Гайдамаків", тобто Тараса Шевченка [217,204].
Перехід від усної форми побутування творчості народу до писемної відомий мовознавець і чудовий знавець українського фольклору Олександр Потебня вважав природним, закономірним, різноманітним і тривалим. Народна поезія на певному етапі життя народу, казав він, була "найпомітнішим процесом людської думки". І тому "у відомих творах народної, тобто усної і безособової, поезії ми повинні бути готові зустріти підготовку літературних явищ", бо "народна поезія і література служать представниками двох різних станів людської думки, які відносяться один до одного як ступені попередній і наступний", - переконливо доводив О.Потебня[196,393]. Отже, можна вважати, що елементи публіцистичності притаманні були вже мові фольклору, що "своєю лексикою, фразеологією, граматикою, фонетикою засвідчує існування глибинного коріння національної мови"(ЕУМ,324).
Тезу про публіцистичність фольклору вперше висунув П.Федченко у передмові до "Матеріалів з історії української журналістики" (1959), у яких дослідник підкреслює, що, "говорячи про передумови зародження журналістики на Україні, треба завжди мати на увазі й великі традиції народнопоетичної творчості, народної публіцистики". Бо, каже вчений, "українські народні думи та історичні пісні - це не тільки високомистецькі художні твори, а й безсмертні документи справжньої народної публіцистики, засіб інформації, агітації і своєрідних коментарів важливих соціальних і політичних подій та процесів". Але у виданій пізніше монографії "Літературна критика на Україні першої половини ХІХ ст." (1982) передумовами появи національної публіцистики П.Федченко визнає тільки писані (курсив наш - Р.Б.) українські пам'ятки - від знаменитих "Ізборників" Святослава (1073, 1076) та "Слова о полку Ігоревім", пронизаних "відвертим публіцистичним пафосом", до творів українських письмеників-полемістів пізніших часів та праць Григорія Сковороди.
Але в такому своєрідному жанрі гуцульського фольклору, як співанки-хроніки, найдавніші з яких записані ще в 1848 році і видрукувані у журналі "Зоря Галицька" (СХ,507), є лексичні, граматичні засоби стилістичного увиразнення мови, притаманні саме публіцистичному стилю. Самобутні співанки виокремлюються своїм обсягом, епічним змістом і композицією. Тривалий час такі твори у фаховій літературі називали поетичними оповіданнями (курсив наш. - Р.Б.) [298,195-250]. Аналогічні твори румунського фольклору називають "римованими хроніками" (cronici rimate) або "усними газетами" (jurnale orale) (курсив наш. - Р.Б.,) [318,295-299]. Автор-виконавець кожної з таких співанок оповіщає громаду про якусь конкретну, надзвичайну, переважно трагічну подію або нещасний випадок, відтворюючи детально свіжими слідами їх перебіг у хронологічному порядку, наче сам був свідком або учасником оспівуваних ним подій. Аналізуючи "поетичні оповідання", Ф.Колесса прийшов до висновку, що їх творці користувалися здавна виробленим коломийковим поетичним стилем для "надто реалістичного" [122,48] відображення певної події "прозовою, непоетичною мовою, не багатою на образний вислів" [122,48]. І це закономірно, бо всі їх зусилля були спрямовані на найдетальніше відтворення події. Як вважають сучасні дослідниці фольклору Мар'яна та Зоряна Лановик, в співанках-хроніках "епічні компоненти переважають над ліричними, основна функція цього жанру не естетична, а інформативна" [143,304.]. Саме в інформативній функції цього фольклорного жанру ми вбачаємо його зв'язок з публіцистикою.
О.Дей, який всебічно дослідив специфіку цього самобутнього виду української народнопоетичної творчості, так визначив силу його емоційного впливу на слухачів: "...співанки-хроніки виникають, як правило, під гострим враженням від події, в стані збудженості й розхвильованості нею співця-автора, цілком зрозуміло, що й сприйняття співанки, інтерес до неї визначається напругою соціального співчуття і переживань аудиторії. Коли слухачі є безпосередніми свідками або учасниками трагічного випадку чи події, то поетична інформація про неї тільки підсилює їх переживання, збуджені живим враженням" [66,16.].
З того часу "за піснями, в яких правдиво відтворено хронологічний перебіг конкретної події, її місця і часу, названі конкретні дійові особи, а інколи й ім'я автора-виконавця, " в українській фольклористиці закріпилося жанрове визначення співанки-хроніки" [66,118]. Їх своєрідність полягає в тому, що вони є авторським твором людини, яка, переважно не вміючи ні читати, ні писати, але майстерно використовуючи пісенно-образну фольклорну традицію Гуцульщини, емоційно пром