РОЗДІЛ II
СТАНОВЛЕННЯ ВОЄННО-ІСТОРИЧНОЇ РОБОТИ В
УКРАЇНСЬКОМУ ВІЙСЬКУ У 1917 - 1920 рр.
Могутні хвилі української національної революції 1917 р. зруйнували стару систему влади та військової організації. Однак Центральна Рада, висунувши гасло автономії у рамках Російської Федерації, припустилася фатального прорахунку у військовій доктрині, коли відмовилася будувати власні збройні сили. Домагання військовиків на чолі з генералом Павлом Скоропадським негайно творити боєздатну армію проігноровано, а постанови Військових з'їздів виконувалися повільно [427]. Лише більшовицький переворот у Петрограді й загроза нового поневолення червоною Москвою змусили Центральну Раду розпочати фахове військове будівництво. Інтелектуально-організуючим центром цього процесу став Генеральний штаб, до складу якого увійшли досвідчені генерали Р.Бобровський, М.Омелянович-Павленко, С.Дельвіг, О.Березовський, полковник В.Сальський та інші [440; 455].
А втім, для розбудови національного війська склалося добре підгрунтя - потужний інтелектуальний потенціал російського генералітету двох фронтів і трьох військових округ колишньої Росії. За підрахунками сучасного військового історика С.Волкова, з України у 1918-1920 рр. емігрували близько 800 генералів і адміралів /190/ 20). Внаслідок політичної недовіри запрошено на службу лише 52 генерали, тоді як більшовицьке керівництво прийняло
775 генералів і адміралів та 1726 полковників /242/ 21). Переважна більшість зарахованих на українську службу вищих старшин царської армії були національно свідомими українцями, що безповоротно стали на шлях боротьби за незалежність України. Серед них були: М.Юнаків, М.Омелянович-Павленко, С.Дельвіг, О.Галкин, С.Дядюша, В.Зелінський, В.Сінклер, П.Єрошевич, які крім військового, мали досвід наукової та воєнно-історичної роботи. Група досвідчених генералів і старшин Генштабу (В.Сінклер, О.Галкин, П.Єрошевич, В.Сальський, М.Капустянський, М.Какурін, О.Осецький та ін.) увійшли до створеного у січні 1918р. Військового міністерства та Генерального штабу, начальником якого був полковник О.Сливинський, вихованець Полтавського кадетського корпусу, Миколаївського інженерного училища й академії Генштабу, талановитий, молодий (було йому лише 33 роки) український воєначальник /209/ 22), [40]. Однак в процесі розгорнутого військового будівництва слабо ініціювалося воєнно-історична робота, не сповна використовувався багатий досвід російської армії у цій галузі. Власне не вистачило часу, оскільки з перших днів існування УНР довелося вести збройну боротьбу за своє існування проти більшовицькій Росії.
Ситуація у галузі воєнно-історичної роботи кардинально змінилася в Українській державі. Генерал Павло Скоропадський, який прийшов до влади в результаті квітневого 1918 р. перевороту, мав прекрасну фахову підготовку, досвід двох війн, глибоко усвідомлював, що запорукою існування незалежної України є насамперед сучасна регулярна армія. Незважаючи на складні умови фактичної німецької окупації і всілякі обмеження, визначний військовий діяч розгорнув широкомасштабну роботу по організації 300-тисячного війська у складі восьми армійських корпусів. Для укомплектування командного складу на службу прийнято 276 генералів, кількасот старших офіцерів. У Військовому міністерстві, Генеральному штабі, різних комісіях і комітетах задіяно найдосвідченіших військовиків - українців О.Paгозу (військовий міністр), О.Осецького (начальник Головного штабу), М.Юнаківа, М.Какуріна (другий генерал-квартирмайстер), П.Єрошевича, А.Прохоровича, О.Галкина, В.Кирея та ін. Найбільше їх зосередилося у складі другого генерал-квартирмайстерства, який координував мобілізаційну, організаційну, воєнно-наукову галузі та включав у себе Головну шкільну управу по створенню військових навчальних закладів. Цією управою, яка до того ж опрацьовувала військові статути і підручники, керував генерал М.Юнаків. До її складу увійшли генерали С.Дельвіг, О.Остафіїв, полковники генштабу В.Петрів, В.Сальський, В.Садовський, В.Євтимович та інші здебільшого українські старшини [195; 391; 452; 461].
Слід визнати, що основи організації воєнно-історичної роботи в українському війську були закладені саме в добу Української держави. Усвідомлюючи важливість цієї галузі діяльності у житті армії, маючи у розпорядженні когорту високоосвічених спеціалістів з багатим досвідом воєнно-історичної роботи в російській армії, гетьман Скоропадський уживав усі заходи для її розгортання. Наказом Військового міністра від 17 липня
1918 р. при Генеральному штабі була створена спеціальна Воєнно-історична комісія і військовий архів. Серед 41 члена комісії були відомі науковці: генерали М.Головин (голова комісії), В.Черемісінов (начальник архіву), О.Санников, П.Махров, Т.Протазанов, М.Ракитін. Воєнно-історична комісія та створений Державний воєнно-історичний музей у Києві підпорядковувалися Воєнно-науковому відділу Головного штабу /4/ 23).
Вибір Миколи Головина на посаду керівника комісії не був випадковим. Колишній професор академії Генштабу, а в роки війни начальник штабу Румунського фронту, походив із давнього дворянського роду, генеалогія якого сягала боярина І.Головина - хрещеного батька російського царя Івана III. Військову освіту отримав у елітному Пажеському корпусі та академії Генштабу. Був активним членом Київського воєнно-історичного товариства, співробітником "Науково-військового вісника". (Після падіння Гетьманату він перейшов у армію Колчака, займав посаду начальника штабу армії, у міжвоєнні роки заснував у Парижі й Бєлґраді Вищі воєнно-наукові курси для офіцерів інтернованої білої армії, помер 1944 р. в Парижі) /258/ 24). На першому етапі своєї діяльності Воєнно-історична комісія збирала матеріали з історії Першої світової війни. У складних умовах повного розвалу царської армії її працівники виявляли документи і матеріали ліквідованих Центральною Радою та революційними процесами фронтів, армій, корпусів, дивізій та полків, фондуючи їх у архівах. Щоправда, цю важливу роботу не