РОЗДІЛ II
КОНЦЕПТУАЛЬНО-ДIАЛОГIЧНИЙ ХАРАКТЕР КОНФЛIКТУ
ТА ЙОГО ВЕРТИКАЛЬНI СТРУКТУРИ В ПРОЗI
ГРИГОРIЯ ТЮТЮННИКА
Природа, фiлософiя конфлiкту та феноменологiя конфлiктностi у свiтовiй лiтературi перейшла цiлi етапи глобальних, якiсно-естетичних трансформацiй. Звiсно, що великi конфлікти, закорiненi у вiчнi iстини (й тим самим у вiчнi сюжети), звулканенi генiєм-творцем, і народили велике, класичне мистецтво та, немов "одвiчний, невтомний скульптор" (Сiрен Кiркегор), вилiпили i великого героя, а вiдтак i сучасну людину. I як саме художнє пiзнання людства, вiчне Дерево животворно-дiалектичної Конфлiктностi: вiд стоїчного спротиву i протистояння благородного еллiна фатуму а античнiй трагедії ("Цар Едiп" Софокла) - до повстання проти самого Бога ("Поклонiння хресту" Кальдерона), вiд фiлософiї та естетики трагiчної вини (цього прологу до сучасного екзистенцiалізму) за порушення гармонії світової, єдиного закону релiгiї в нiмецьких. романтикiв - до феноменологічної антиміфології, витвореної нацiональним генiєм i месiєю Тарасом Шевченком, цієї наймогутнiшої у сферi Духу, найконфлiктнiшої в своїй сутностi художньої системи, нацiленої на знищення iмперiї, її мiфосистем та iдеологем...
Але вже в "Антигонi" (це глибоко пiдмiчено ще Гегелем) вiддзеркалюється вповнi сучасний (недарма ж бо така актуальна саме ця трагедiя у столiттi ХХ-му) "конфлiкт особистостi, яка протестує проти насилля над людськими почуттями тогочасної держави" [7; 139], а в художнiй речi, знову ж таки виходячи з "Естетики" Гегеля, це той фабульно-композиційний момент, "коли два вирваних iз гармонiйної єдностi iнтереси протистоять... один одному у боротьбi та в своєму взаємному протирiччi обов'язково вимагають вирiшення" [18; 225].
Гегель проводить струнку методологiчну градацiю генези майбутнього конфлiкту, шукаючи його першоджерело та першоiмпульс у ситуацiї, затим в колiзiї, яка органiчно веде до психологiчних реакцiй героїв-образiв у художньому творi: "Роздвоєння i його визначенiсть складають сутнiсть ситуацiї, яка внаслiдок цього перетворюється в колiзію, що спричиняє i веде до реакцій, i витворює у цьому вiдношенні як вихiдний пункт, так i перехiд до дiї в iстинному розумiннi цього слова", і В.Кожинов, ніби концентровано пiдсумовує сказане філософом: "Гегель вiдкриває тут свого роду закон народження художньої дii" (пiдкреслено нами. - Л.О.) [75, 462], а вiдтак, як би ми сказали, i закон початкової генези конфлікту, сюжету та композиції. Власне, це момент, коли "iдеал переходить в стан розладу i протилежностi", коли започатковується процес "духовного порушення духовних сил через дiяння людини", коли "людина вступає в боротьбу з чимось-там в собi i для себе моральним, iстинним, святим, накликаючи на себе вiдомсту з його боку" [18; 225-228].
Вже така природа мистецтва й самої сутностi художнього пiзнання свiту, що його глобальна генеза розвивається саме завдяки всевизначальній домінанті конфліктності, адже навiть на рівні найелементарнiшої естетичної мiкроструктури, наприклад, метафори-порiвняння вже присутнiє конфліктне, той естетичний момент, коли в даному тропi лiнгвiстичне значення одного предмета ніби "витiсняє" або ж "протистоїть-замiщає" лiнгвозначення предмета iншого, в контекстi вищесказаного ще Арiстотель пiдмiтив бiльш "делікатнішу", "мікроскопічнiшу ситуацiю" у функцiях метафори, а саме - мить, коли слово, спiвставно конфлiктуючи з iншим поняттям, може знищити певну частину навiть власного значення, наприклад, коли б "щит" назвати не "чашею Арея", а "чашею без вина" [7; 110]; адже самою первозданною сутнiстю і "найелементарнiшого" тропа, i утаємниченими законами функціонування композицiї художнього твору, i "естетичним розгортанням" образу-характеру... завжди був контрапункт як складова, як органiчний елемент великого концептуального конфлікту; вiн же розвивав "спорiднений собi" дiалог i "наскрiзне діалогiчне" (це талановито обґрунтував Михайло Бахтiн у своїх, працях iз феноменологiчної естетики); конфлiкту, вiдкритого у свiт, на межі естетизованих iдеологем, як у Шевченка, конфлiкту "в собi" (часом закритим, герметичним або "камерним" i майже незримим); конфлiкту й водночас самопiзнання "я" через "iншого", про що так проникливо писав Жан-Поль Сартр у працi "Екзистенцiалiзм - це гуманiзм": "Щоб отримати яку-небудь iстину про себе, я повинен пройти через iншого. Iнший є необхiдним для мого iснування, врештi, i для мого самопiзнання. За цих умов виявлення мого внутрiшнього свiту вiдкриває менi в той же час iншого, як свободу, що стоїть передi мною, яка мусить і бажає "за" чи "проти" мене. Таким чином, вiдкривається цiлий свiт, який ми називаємо iнтерсуб'єктивнiстю. У цьому свiтi людина вирiшує, чим вона є i чим є iншi" [109; 137-I38].
Тут сповна екзистенцiалiстське, сучасне обґрунтування Ж.-П. Сартром "внутрiшнього конфлiкту-дiалогу" "я" через "iншого", тут художник i фiлософ Сартр - вже немов би "єдина, органiчна сутнiсть" - щiльно змикає "мiкросвiт" людини iз макросвiтом: "Якщо хочете, у цьому значеннi кожен з нас є iстотою абсолютною, коли вiн дихає, їсть, спить або дiє тим чи iншим чином. Нема нiякої рiзницi мiж вiльним буттям, буттям-проектом, iснуванням, яке вибирає свою сутнiсть, i абсолютним буттям. I нема нiякої рiзницi мiж локалiзованим у часi абсолютним буттям, тобто розташованим в iсторiї, й унiверсально осягненим буттям" [109, 139].
Аксiоматично - що не iснує людини (i героя) "позаiсторичного", i в талановитому художньому творi iсторiя, суть соцiуму, метапсихологем і генеральних iдей епохи ніби розчиняється в генiальному образi-характерi (Гамлет, Дон-Кiхот, Катерина Шевченка, князь Мишкiн і Раскольников у Достоєвського, Григорiй Мелехов у М.Шолохова...), і навпаки, сутнiсть образу-характеру (надто "центрального героя") виростає із всiєї "суми" конфлiктiв його, героя, доби та "вершинно концентрує" в собi (i собою) естетично-духовну, мiфологiчну та iдеологемну "модель" його епохи, часу, самої течiї iсторiї, що, як правило, конфлiктна до безконечностi...
Конфлiктнiсть -