РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ ІНТЕГРАЦІЇ КРАЇН ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ І КАРИБСЬКОГО БАСЕЙНУ У 90-х РОКАХ ХХ СТОРІЧЧЯ
§ 2.1. Економічна інтеграція як інструмент розвитку латиноамериканських країн та піднесення їх ролі у світових процесах.
Усі інтеграційні об'єднання Латинської Америки і Карибського басейну другої половини ХХ сторіччя створювалися для вирішення, в першу чергу, економічних проблем. В цьому їх головна відмінність від європейської інтеграції, метою якої було зміцнення економічного потенціалу для обмеження економічного та політичного впливу Сполучених Штатів Америки та, з часом, успішного протистояння інтеграції азіатських країн. За словами міністра закордонних справ Чилі Х.М.Інсульси, і на сучасному етапі в Латинській Америці інтеграцію "розуміють як процес, покликаний сприяти більш адекватному включенню країн регіону у світову економіку, зміцненню торговельних, фінансових та інвестиційних зв'язків з крупними міжнародними центрами", в першу чергу, зі США [10, 20].
Директор з розвитку Постійного секретаріату ЛАЕС Х.М.Вакчіно зазначає, що латиноамериканські країни сприймають інтеграцію як один з головних напрямів майбутнього розвитку [90, 50]. Розглядаючи сфери інтеграції у регіоні, Х.М.Вакчіно та його колега, головний координатор з інтеграції Постійного секретаріату ЛАЕС, Т.Пульгар виділяють політичні та економічні мотивації формування преференційних зон, в межах яких діють усі інтеграційні об'єднання країн ЛАКБ [52, 136]. Політичні мотивації обумовлюються потребою захисту країн регіону від надзвичайних обставин, спровокованих крупними регіональними блоками світу, шляхом об'єднання своїх обмежених можливостей і збільшення свого переговорного потенціалу та присутності на багатосторонніх міжнародних форумах. Економічні мотивації охоплюють потреби вищого ступеню доповнюваності головних виробничих секторів, особливо експортних, латиноамериканських країн, рівномірного використання економічних та природних ресурсів, застосування переваг географічного сусідства, викорінення невизначеності, що виникає між економічними агентами внаслідок взаємопереплетених угод про інтеграцію. Міжнародний радник та відомий аргентинський економіст А. Феррер вважає, що інтеграція латиноамериканських країн зміцнює їх здатність краще реагувати на виклики глобального порядку і таким чином визначати власне майбутнє [84, 527].
На сучасному світовому ринку йде не завжди помітна, але напружена різнорівнева боротьба за економічний простір, за подальше закріплення геоекономічних позицій. Якщо світові фінансово-індустріальні центри ("ядра" - за термінологією І.Валлерстайна [218, 32]) ведуть боротьбу на глобальному рівні, то периферійні країни, в тому числі латиноамериканські - на регіональному та субрегіональному. Таке протистояння має невтішні наслідки глобального масштабу, як наприклад, світова фінансова криза 1998 року. Президент французького Інституту економічних досліджень і прикладної економіки Ж.Берні висловлює припущення, що ця криза була "спланованим результатом політики блокування периферійних країн, що намагаються пробитись в групу розвинутих держав... Криза відображає боротьбу США, які панують на світовому ринку капіталу. Йдеться про конкуренцію найкрупніших монополій, але вона вельми схожа на боротьбу центра проти периферії" [140, 24-25]. Глобалізація світогосподарських зв'язків, провідниками якої виступають міжнародні торговельно-фінансові організації та форуми (Міжнародний валютний фонд, Світова організація торгівлі), виступає додатковим механізмом впливу розвинутих країн на економіку країн, що розвиваються, чи країн з перехідною економікою, і викликає опір. Керівники провідних країн, що розвиваються, об'єднаних в "Групу 15"?, на економічній нараді у Каїрі влітку 2000 року висловили одностайну думку, що глобалізація економіки наносить шкоду найбіднішим державам Азії, Африки і Латинської Америки, оскільки поглиблює їх відсталість [219].
Латинська Америка подолала складний шлях економічних перетворень в пошуках оптимальної моделі економічного розвитку. Модель аграрно-сировинної спеціалізації зазнала краху в результаті "великої депресії" 30-х років. Після Другої світової війни поширилася модель імпортозамінної індустріалізації (чи державного капіталізму), яка діяла до початку 80-х років і мала ряд позитивних наслідків. Як стверджує професор Університету Чилі О.Сункель, наприкінці 50-х років інтеграція та економічне співробітництво стали метою політики держав регіону, які прагнули створити широкий ринок для промисловості, що розвивається у кожній окремій країні, задля використання переваг зростаючої економіки та спеціалізації [85, 234]. Не можна не погодитися з думкою І.Шереметьєва про те, що "протекціонізм і активна участь держави у становленні і розвитку галузей виробничої інфраструктури, у сприянні приватному національному підприємництву, у створенні базових виробництв і т.д. суттєво змінили структуру господарства багатьох країн, зміцнили та збільшили їх економічний потенціал і вивели на шлях промислового розвитку" [141, 7]. Держава виступила ініціатором створення торгово-економічних блоків в регіоні: у 1960 році був підписаний Договір Манагуа про створення Центральноамериканського спільного ринку (ЦАСР), а в 1960 році - Договір Монтевідео про створення Латиноамериканської асоціації вільної торгівлі (ЛАВТ).
Починаючи з 60-х років, в Латинській Америці застосовувалася модель регіоналізму, запозичена з європейського досвіду. Регіоналізм становить політичну, культурну, але, перш за все, економічну систему відносин держав, розташованих у певному географічному ареалі, в межах якого вони зосереджують свою діяльність, зміцнюючи самостійність і міжнародний вплив завдяки взаємному співробітництву і узгодженим діям на міжнародній арені. При створенні регіонального інтеграційного об'єднання кількох близько розташованих держав з економічної точки зору переслідується "досягнення конкретних господарських цілей: розширення внутрішніх ринків, об'єднання фінансових ресурсів, р