РОЗДІЛ 2
ЕТНОПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ
УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
ТА ПРИНЦИПИ ХУДОЖНЬОГО ХАРАКТЕРОТВОРЕННЯ
В КОНЦЕПЦІЇ І.С.НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО
2.1. До питання атрибуції світогляду письменника
І.Нечуй-Левицький прийшов у літературу в час суперечливого динамічного суспільного піднесення різних сторін українського життя в Російській імперії на рубежі 50-60-х років. Аграрні економічні реформи сприяли не лише фізичному розкріпаченню українського селянина, а й зумовлювали великі зміни в соціальному й побутово-домашньому житті. Патріархальна кріпацько-селянська Україна під впливом економічних чинників змінювала форми національного життя. Цей процес мав два напрямки. Т.Шевченко розбудив національну свідомість, цікавість до своєї народної творчості й історії, закрив роздмухуване імперськими істориками, літераторами й політиками питання про нібито одноетнічність українців і росіян ("у них мова - і в нас мова"). Цей фактор був потужним стимулом самоусвідомлення народу. Водночас у пошевченківські часи І.Нечуй-Левицький був свідком негативних явищ у житті українського села, спричинених ростом фабрично-заводської промисловості, впливом міської культури.
Відходила на його очах епоха "старосвітських людей", забувалися, псувалися вікові основи селянського родинного життя, змінювалися не лише побутові, звичаєві, але й деякі морально-етичні настанови. Дослідники звернули увагу на одну особливість творчості письменника: постійно впродовж довголітньої літературної праці він підкреслював "жаль за національними традиціями, за побутом, що нищилися і розкладалися" [121,10].
Ще одним тривожним явищем у часи формування світогляду митця був брутальний наступ царату на культурно-національне життя, який проявився в офіційних заборонах української мови, цензурних переслідуваннях нечисленних видань, тотальній русифікації. Навіть найширша верства народу - селянство - органічний носій національної ідентичності - була під загрозою нівеляції. Тому письменники пошевченківських часів, діячі київської "Громади", перейнявши ідеали Кирило-Мефодіївського братства, розпочали активну рятівну роботу на ниві збереження самобутніх вартостей духовності нації - історії, мови, звичаїв, обрядів та інших фольклорно-етнографічних зразків культури.
Культурно-освітня й народознавча діяльність "Громад" стимулювала зацікавлення письменника національними проблемами. Деякий час він брав участь у роботі "Київської Громади", відвідував збори "Старої Громади" [159,7-8]. Після занепаду громадівського культурно-просвітницького руху в історії національного відродження настав якісно інший - національно-народницький період, під час якого і сформувався світогляд письменника [123,60]. Вияв культурологічних концепцій у духовному житті української інтелігенції виразно фіксує творчість письменника, а деякі його герої (Радюк, Комашко) є явними громадівцями [66,351]. В.Коряк так характеризував діалектику ідеології світогляду І.Нечуя-Левицького: "Був це останній могікан просвітительства, що перетворився поволі в народника" [84,232]. С.Єфремов більш конкретно окреслив обставини, що мали вирішальний вплив на становлення творчих принципів І.Нечуя-Левицького: "Напрям його літературної діяльності й зміст його численних творів залежить цілком від тієї незвичайної епохи, коли він почав літ і свідомості доходити. Як знаємо, то був час скасування кріпацького ладу, час першого серйозного звороту інтелігенції до народу, час великих надій на "увънчаніе зданія" конституційними формами державного життя. Почавши свідомо жити під час перелому громадського життя в Росії, Левицький поруч з Тобілевичем та Мирним, став найкращим заступником і виразником цього перелому в нашому письменстві. Це, скажу так, літописці українського життя пореформеної доби, хоча певна річ, корінням свого світогляду вони сягають далеко глибше, ставлячись осудливо до всього ладу" [62,481].
Чіткіше і конкретніше охарактеризував суспільно-політичні умови, за яких відбувалося становлення І.Нечуя-Левицького як митця і громадянина, Іван Франко. У статті "Україна" він запропонував і обґрунтував періодизацію руху українського національного відродження в другій половині XIX століття. Він пов'язував окремі періоди цього руху з конкретними постатями, яких вважав найхарактернішими репрезентаторами ідей свого часу, своєрідними натхненниками, ідеологами поколінь. За диференційну ознаку періодів українського руху національного відродження І.Франко брав ступінь усвідомлення національних проблем, а також зміст та форми їх вияву в діяльності ідеологів поколінь. Розвиток української ідеї активізувався й поглибився "під впливом трьох українських діячів, представників трьох різних поколінь, поширився здебільшого між інтелігенцією, а частково й між народом: у 60-х роках XIX століття домінував вплив Куліша, у 70-их і 80-их - Драгоманова, а в 90-их - Грушевського. З цих трьох напрямів перший можемо назвати формально- національним, другий - радикально-соціальним, і третій - національно-радикальним" [191,XLI,189].
Бездержавний статус розділеного двома імперіями українського народу надто обмежував можливості його суспільно-політичного самовираження, тому об'єктивно воно виявилося у формах легальної неполітичної культурно-освітньої діяльності. Виходячи з цього, І.Франко відніс І.Нечуя-Левицького до представників першого, "формально - національного" напряму, а також поставив його "першим...у цьому ряду". Свій відбір він пояснив заслугами І.Нечуя-Левицького виключно як письменника, за браком місця не згадавши у статті [191,XLI,586] публіцистичних, літературно-критичних і народознавчих праць, які концептуально сформулювали сутність самосвідомості українців цього періоду. Хоча написані в різні роки статті й розвідки автора "Кайдашевої сім'ї" - "Органи російських партій", "Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності", "Українство на літературних позвах з Московщиною", "Сьогочасне літературне прямування", "Школа повинна бути національна", "Сорок п'яті роковини смерті Тараса Шевченка" - я