Січовий рух у Галичині й на Буковині (1900-1914 рр.)

РОЗДІЛ 2
ЗАРОДЖЕННЯ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ СІЧОВОГО РУХУ
2.1. Передумови зародження січового руху
На рубежі ХІХ - ХХ ст. у житті українців Галичини й Буковини відбувалися певні позитивні зміни. Тут розпочався прискорений процес розвитку суспільних відносин, рушієм якого була місцева українська інтеліґенція, зокрема частина юристів і чиновників, нова генерація духовенства, вчителі. Національні домагання українців, хоча вони були корінним населенням Галичини й Буковини, наштовхувалися на значний опір поляків, румунів та євреїв, незважаючи на те, що у 19-ій статті конституції Австро-Угорщини від 21 грудня 1867 р. проголошувалася рівноправність усіх громадян і гарантувалося "...недоторканне право своєї національності й мови" [196, с. 56]. Нації - як суб'єкта і об'єкта права ? австрійська держава не визнавала [451, с. 9]. У зв'язку з цим уряд дуже обережно ставився до будь-яких активних проявів національного життя народів, які населяли імперію. Тому згадана стаття конституції значною мірою порушувалася стосовно галицьких та буковинських українців. Відень боявся також потягу галичан і буковинців до єдності з наддніпрянськими українцями. Американський дослідник Роберт Канн вважав, що однією з вагомих причин важкого економічного та політичного становища українців Австро-Угорщини була "...нездатність старого імператора зрозуміти проблеми сучасності, [...]а також його нездатність зініціювати, або хоча б підтримати глибокосяжні імперські реформи..." [538, с. 3]. Про результати такого господарювання в Галичині сучасник писав: "В осередку Європи є край, який не має в собі нічого європейського, ні в адміністрації, ні в судочинстві, ні в господарстві, бо там панує одна верства, названа шляхтою, [...]особливо потерпає від цього селянство..." [231, 1900. - 15 липня. - С. 3].
Яскравим прикладом несправедливої внутрішньої політики Габcбургів стосовно окремих народів імперії може бути справа української освіти в Галичині й Буковині. В той час обов'язковість і безплатність початкової освіти для українців існувала лише на папері, а "пільги" для бідних полягали в скороченні тривалості навчання. За нашими підрахунками, на кінець ХІХ ст. число дітей шкільного віку, охоплених початковим навчанням, в більшості сіл Галичини не перевищувало 40 - 45% їх загальної кількості [Підраховано за: 7, арк. 1 - 38]. Зустрічалося чимало випадків, коли під час навчального року школи були зачинені. Серед причин цього явища, вказаних у звітах Станіславівської єпископської консисторії УГКЦ, був дефіцит учителів [8, арк. 6], або "...замало охоти для праці" [7, арк. 6]. Чимало вчителів української національності не могли отримати вчительські посади в Галичині й на Буковині. З цього приводу В.Стефаник писав до О.Барвінського: "...Євдокія Калитовська [...]внесла до Ради шкільної о посаду учителя в Снятині [...]Прошу вас о добрий результат. Діточа школа в Снятині немає ні одного вчителя русина" [54, арк. 1]. В той же час на території Галичини поляки мали 78 гімназій, 14 реальних середніх шкіл, 20 чоловічих та жіночих учительських семінарій, 1 політехнічний інститут, 2 університети [526, с. 10]. У результаті такої політики місцевих властей щодо народної освіти станом на 31 грудня 1900 р. 62,44% галицьких українців не знали грамоти [498, с. 85]. Масова неписьменність також негативно позначалася і на моральній поведінці українського населення. Згідно із статистичними даними, Східна Галичина давала щорічно 19 - 22% усіх побутових злочинів, які скоювалися у Австро-Угорській імперії. Серед українців найпоширенішими були такі: пияцтво, проституція, нищення чужої власності, нанесення тілесних пошкоджень під час бійок, навмисні тілесні пошкодження, образа службових осіб [196, с. 238 - 331]. Стан українського шкільництва на Буковині був подібним до становища в Галичині. Із п'ятнадцяти з половиною тисяч буковинських дітей шкільного віку, які не були охоплені початковою освітою станом на 1902 рік, українці становили дев'ять з половиною [222, 1902. - 26 лютого (14 марта). - С. 1]. Отже, розвитку початкової та середньої освіти серед українців Галичини й Буковини не приділялася належна увага з боку владних структур. Нечисленні просвітні організації не могли виправити ситуацію, тому що наштовхувалися на перешкоди у своїй діяльності. У результаті цього значна частина галицьких і буковинських українців відчувала недостатню увагу уряду Австро-Угорщини до своїх внутрішніх проблем. Вище згадані причини спонукали місцеве українство до самостійного пошуку шляхів розв'язання своїх проблем. Це, безумовно, сприяло зародженню січового руху.
В останній чверті ХІХ ст. активізувалася пропаганда єдності "Галицької Русі" з "Великою Росією". Прихильниками цієї теорії виступили відомі в той час українські діячі - Д.Зубрицький, Я.Головацький та інші [343, с. 13]. На території Галичини й Буковини активно діяла проросійська група - москвофіли, що проповідувала ідею єдиної Росії від Карпат до Камчатки. Всю національну справу москвофіли зводили до обрядово-релігійних проблем, вбачаючи в цьому єдиний засіб боротьби проти ополячення. Для координації москвофільського руху в сільській місцевості закладалися "Товариства ім. М.Качковського" [448, с. 146], які за короткий час поширилися в усьому краю і ворожо ставились до будь-яких проявів українського національного життя. Антиукраїнську політику москвофіли пропагували через видання: "Галичанин" (Львів), "Слово" (Львів), "Православная Буковина" (Чернівці), "Народна рада" (Чернівці), але завжди відчували опір з боку української громадськості. Найактивнішим був москвофільський рух у Коломиї, Городенці, Долині та Підмихайлю. На Буковині в кінці ХІХ ст. москвофіли також перетворилися у відкритих і запеклих противників усього українського, стали проповідниками великоросійської ідеї. Лідери москвофільства неодноразово заявляли, що основою їхнього руху є православна віра і тільки вони є справжніми захисниками православ'я. Завдяки цьому їм вдалося здобути прихильність серед тієї частини селянства, яке намагалося чини