РОЗДІЛ 2
ОНТОЛОГІЧНІ ВИМІРИ ФЕНОМЕНА ДОЛІ
2.1. Простір-час долі
У результаті наукових відкриттів кінця XIX - початку XX століть, що призвели до створення атрибутивної моделі світу, західноєвропейська філософія, представлена Е.Гуссерлем, Н.Гартманом, неотомістами, М.Гайдеггером і низкою інших філософів, повернулася до теми онтології як універсальної теорії буття, отриманої шляхом синтезу природничо-наукових, філософських і інших знань. Структурними компонентами філософської "картини світу", відповідно до концепції, що розвивається В.Ф.Сержантовим [131], є такі атрибути буття: простір-час, маса і енергія; відображення (інформаційна функція). Тоді яким же чином доля, мислима нами як складний в онтологічному і психолого-особистісному значенні феномен соціального буття, вписується в сучасну картину світу, під якою ми розуміємо не тільки інтелектуальний спосіб освоєння світу, але й формування і напрямок процесу його розуміння.
Філософська картина світу, таким чином, задає спрямованість розвитку культури, формуючи цілі і цінності життєвлаштування соціального буття на індивідуальному і суспільному рівнях виявлення.
2.1.1. Людина - унікальна космічна істота, здатна до самопізнання, причому усвідомлення нею свого власного буття в часі не можна відірвати від її усвідомлення часової динаміки об'єктивного буття, на тлі якого розгортається її існування [131, 373].
Згідно з сучасними фізичними уявленнями [132] немає окремих форм буття - простору і часу, а існує єдиний "простір-час", зображуваний як чотирьохмірний універсальний континуум. "Тільки для логічної зручності уявляємо окремо простір і окремо час. Невіддільність часу від простору встановлює положення: час, як і простір, і як простір-час, може бути тільки один", - писав В.І.Вернадський [25, 151]. На підтвердження положення про нерозривність і єдність просторового і часового аспектів у реальних структурах можна привести також висновки з книги В.І.Свідерського: "Встановлення того факту, що в загальному випадку просторова і часова структури повинні розглядатися синтезованими в загальній єдиній структурі "простору-часу", має принципове значення і для філософської теорії елементів і структури. Справді, він показує, що поділ на структури співіснуючих явищ (екстенсивні структури) і структури зміни станів (інтенсивні структури) можливий лише в окремих випадках і лише приблизно. Оскільки ж співіснування явищ засноване на їхньому перебуванні, збереженні, стійкості, а їхня зміна в часі виражає загальну мінливість, то доказ теорією відносності істинності загальної структури простору-часу, відносними сторонами якої виступають окремо просторова і часова структури, означає існування у загальному вигляді, єдиної суперечливої структури, що поєднує структури сторін усталеності і мінливості. Отже, суворо кажучи, не можна обмежуватися окремим розглядом цих структур, а необхідно шукати структуру, яка синтезує обидві ці суперечливі сторони" [132, 178].
У такому випадку структурна картина світу об'єкта не може бути ні його просторовим описом, що фіксує той або інший момент його буття, ні серією подібних описів відповідно до ряду таких моментів, що йдуть один за одним, ні перерахуванням послідовних станів об'єкта взагалі як розгорнутої в часі його феноменології.
2.1.2. Давні цивілізації сприймали час як повторюваний цикл, у якому особливу цінність мало минуле, що зберігає необхідні для життя навички і знання. З виникненням християнства часовий цикл розгорнувся в лінію, вектор якої був спрямований у майбутнє.
Грецьку культуру характеризує специфічна форма освоєння часу. Час не виступає в ній як вимір (у математичному змісті), незалежний від подій, що його наповнюють. Він неподільно пов'язаний з існуючим у часі, - про події навіть не можна сказати, що вони існують у часі як у чомусь зовнішньому до них, - він деяким чином задається існуючим. Втім, те ж, імовірно, можна сказати і про простір [84, 288-289]. У філософії давніх греків ми знаходимо всі ті основні концепції часу, що прийняті в сучасній фізиці і філософії.
Найбільш цікавою з точки зору грецького розуміння часу є міфологема долі. Міф про те, що бог Хронос, намагаючись уникнути передвіщеної йому долі, пожирає своїх дітей, дає нам концепцію часу як універсального процесу породження і знищення об'єктів. Якщо відвернутися від проблеми формування уявлення про час, то можна знайти загальний і для міфу, і для філософії характер усвідомлення часу. Уявлення філософа Платона про час синтезують різні сторони грецького світогляду (зафіксовані вже у досократиків) і наближаються до того, що можна назвати філософською рефлексією міфу [32, 88]. Час з'являється у Платона на стику двох протилежних чинників: ідеї блага і того, що він називає "приймачем усякого народження". Очевидно, цей останній чинник пов'язаний з фактом народження, з виникненням і знищенням. Час мислиться філософом як визначення існуючого світу. "Час відбувся з небом, щоб, разом народившись, разом і зруйнуватися, якщо вже настане колись їхнє руйнування, - і відбулося за зразком природи вічної", - говорить Платон ("Тимей", 38 В). Неподільність часу й існуючого ще більш різко виступає в діалозі "Парменід", у тій його частині, де Платон досліджує, яким є часовий аспект справді існуючого світу. Час виявляється невід'ємним моментом існування. "Якщо одне є, - говорить у цьому діалозі, ведучи бесіду, Парменід, - то, ймовірно, доводиться йому бути". А бути виражає не що інше, як "причетність сутності часу до сьогодення, як було спілкування сутності з часом минулим, а буде - з часом майбутнім [...]...Виходить, якщо воно причетне до буття, те причетне і до часу" ("Парменід", 151 Е - 152 А).
Отже, час є атрибут буття. Але оскільки саме існування є реалізація вищої упорядкованої єдності, вічності, тобто - долі, то вічністю, в основному, має визначатися і характер часу.
Не варто забувати, що традиційна ідея долі за своєю природою споконвічно пов'язана з поняттям часу. Ледь людське мислення від ранніх ступенів м
- Київ+380960830922