Розділ 2
ЖАНРОВА СИСТЕМА УКРАЇНСЬКОГО ПІСЕННОГО ФОЛЬКЛОРУ ПІДЛЯШШЯ
2.1. Cвоєрідність історико-етнографічного реґіону
Умови побутування народнопісенної творчості
Підляшшя – унікальний історико-етнографічний реґіон, протягом віків був ареною
мовної і культурної інтерференції, місцем, куди проникали різнорідні й численні
інновації. Охоплюючи сучасні різноетнічні, різномовні та різноконфесійні
масиви, терен залишається консервантом надзвичайної архаїчності як у мовному,
так і в культурному відношенні та потребує пильної уваги представників різних
гуманітарних наук: лінгвістів, археологів, етнографів, фольклористів.
З огляду на це, звернення до проблеми реґіональних особливостей фольклору
вимагає екскурсу хоча б у загально окреслений історичний контекст, в якому, на
наш погляд, найбільшою мірою проявилось етнічне начало і впливаючі на нього
фактори.
Уже сама назва реґіону визначає його географічне положення і підкреслює
складність історії краю, розташованого на пограниччі українського,
білоруського, польського й литовського народів. Назва ця виникла досить пізно,
в документах з’являється щойно наприкінці ХV ст., коли територія Підляшшя
належала до Великого князівства Литовського, межуючи з Мазовшем. Отже, це не
була назва етнічного характеру, а вживалась на означення найзахідніших земель,
завойованих Литвою протягом ХІV ст. На початку ХVІ ст. із згаданих земель було
утворено окреме воєводство, що закріпило вживання цієї назви [29. – С.57]. За
водорозділом ріки Буг край цей звали ще Забужня Русь, Забужжя, Побужжя,
Надбужанщина, Західна Русь.
Розселення наших предків на захід – до Вісли, чітко простежується з кінця Х ст.
Обабіч Бугу виникає племінна держава волинян, яка з Х ст. по ІІ – пол. ХІV ст.
була невід’ємною частиною Київської Русі, Побужжя набуває статусу
адміністративно-політичної одиниці – Берестейської землі. Головними містами
цієї території був Бересть, назва якого в літописах стала синонімом усієї
Берестейської землі, Дорогочин, Мельник, Більськ [110. – С.82].
Після відносно сприятливого періоду для поселень настав час виснажливих воєн,
що тривав упродовж двох століть. У ХІІІ та першій половині ХІV ст. руські князі
воювали тут з ятвягами, Литвою, хрестоносцями, проникали сюди й татарські
загарбники. Після занепаду Галицько-Волинського князівства в останній чверті
ХІV ст. ця земля зазнала агресії Тевтонського ордену, що призвело до винищення
на довгі часи поселень по верхній Нарві. Руське поселення утримувалося
переважно в околицях найбільших міст – Дорогочина, Більська, Бранська, Суража,
а це визначило майбутню межу українського та мазовецького поселень.
Переселенські процеси, що тривали до ХVІІ ст., призвели до поділу території на
три етнічні сфери поселень. Західна частина була заселена мазовецькими
вихідцями, південно-східну частину посіли українці, північну від р.Супраслі –
білоруси. Цей, власне, історичний період (ХІV – ХV ст.) став фундаментом, на
якому розвинулося духовне життя, народна культура підляшан протягом наступних
століть.
Підляське воєводство, до складу якого входили Дорогочинська, Більська та
Берестейська землі, було створене 1520 року. Після Люблінської унії (1569),
укладеної між Польщею й Великим князівством Литовським, Підляшшя увійшло до
складу Польської Корони, Малопольської провінції і стало ареною протистояння
католицизму і православ’я. З часу підписання унії також між православними
єпископами та римо-католицькою церквою значно погіршується становище
українського населення – починається його повільне окатоличування і
полонізація. Сам акт прийняття уніатства змушував православне населення
порушувати традиційні переконання, а в умовах відносної свободи віросповідання
був ще й своєрідним посяганням на спосіб життя, який охоплював сформовану
етнічну стереотипність мовних, культурних, побутових і конфесійних норм. У
складі поліетнічного державного об’єднання утворюються міста та села зі
змішаними етнічними ознаками.
Територія реґіону, де проживали поляки, німці, євреї, білоруси та українці,
була об’єктом інтересів різних держав: Польщі, Австрії, Прусії, Росії. За
третім поділом Польщі (1795) північне Підляшшя увійшло до Прусії, південне – до
Австрії. Власне ХІХ ст. і роз’єднало терен на дві частини, доля яких в
подальшому складалася по-різному.
У часи наполеонівських воєн та після них обидві частини реґіону переходили з
рук в руки, поки не відійшли за рішенням Віденського конгресу (1815) – південна
частина (лівий берег Бугу) до складу Королівства Польського під владу
російського імператора, а північна – під протекторат Росії. В Польському
Королівстві завдяки урядовим призначенням і міграційній політиці Росії до
першої світової війни зросла чисельність російського населення, до того ж в
містах – за рахунок чиновників, військових та їх сімей. З метою асиміляції
місцевого населення в учбових закладах вводилася як обов’язкова російська мова,
пропагувалась російська культура [33. – С. 15].
З ліквідацією унії (1839) населення північної частини реґіону було віддано під
духовний нагляд російської православної церкви. З цієї причини в деяких
парафіях виникали конфлікти, однак значних потрясінь ця подія не викликала.
Інакше сталося в південній частині Підляшшя, яка належала до Холмської
уніатської єпархії. Російський уряд вів політику насаджування православної
віри, проводив “відлатинізування” церковних обрядів, почалося жорстоке
переслідування уніатських священників, які чинили опір та боронили українську
культуру. Населення, яке в ХVІ ст. не відразу з православної віри перейшло в
уніатство, тепер б
- Київ+380960830922