Розділ 2
Засади організаційної структури РПЦ та її функціональні особливості у
політичній системі Росії
Будь яка політична система підпорядкована певній системі цінностей, які
вивищуються над нею. Остання повинна протидіяти соціальним девіаціям та
захищати суспільство від зовнішніх загроз. Єдиною такою універсальною системою
є релігія. Лише вона здатна повноцінно розгортати у часі життя людського
суспільства й легітимувати його політичні системи. Лише релігія пропонує
обґрунтування вищого, абсолютного характеру, що не можуть бути взяті під сумнів
обставинами випадковими і неминуче пов’язаними із самими системами соціальної
діяльності. Саме за її допомогою в суспільстві було створено механізм передачі
традицій, винайдено найбільш прийнятний спосіб встановлення довгострокових
зв’язків між суспільством та державою, а через посередництво церковної
інфраструктури вирішувалося завдання забезпечення лояльності народу стосовно
влади протягом багатьох століть. Через церкву моральні й етичні цінності
релігії – в даному випадку християнські – з часом абсорбувалися у політичну
поведінку членів певного суспільства у формі світоглядних установок стосовно
його законів та влади, його саморефлексії та офіційного ідеологічного образу.
Через церкву суспільство та держава протягом століть мали можливість найбільш
природним чином вносити нові правові й культурні концепції у свій розвиток,
міняти його форми, напрямки, та загальні “контури” культури.
Саме за безпосередньою участю православної церкви така радикальна зміна
культурного контуру відбулася в Російській імперії у синодальний період.
Відтоді при відтворенні поступу вищого церковного управління та загального
церковно-державного законодавства в хронологічному порядку, датування процесу
набуває сенсу не за послідовною зміною одного Всеросійського митрополита чи
патріарха іншим, а за правлінням імператорів. За дотримання цієї умови історик
церкви матиме можливість визначити специфічні риси історичного процесу, які
формуються під впливом особистості абсолютного монарха та його оточення.
Означена специфіка при виборі критерію дослідження обумовлена своєрідністю
православної “симфонії” влади в Росії.
Конструюючи власну православну “симфонію” Російська держава протягом
синодального періоду синтезувала два протилежні, по суті своїй, правові
принципи: теократію й територіалізм. З одного боку, ця конструкція покликана
була суттєво модернізувати суспільство, відкривши нові перспективи для його
розвитку, та сприяти творенню в імперії єдиної політичної нації європейського
типу. Однак ця “вестернізація” з часом призвела до протилежних наслідків.
Своєрідний синтез традицій російської політичної культури та європейських
правових традицій на основі православ’я й за посередництвом київських
культуртрегерів замість формування в межах Росії єдиної нації призвів до
утворення історичної “псевдоморфози”. О. Шпенглер подає досить влучну
характеристику цього явища. “Всеохоплююче тяжіння чужої старої культури
(традицій київського православ’я – Т. Є.) призвело до різкої втрати московитами
динаміки розвитку власної. Наслідком цього пресингу було те, що молода та
автентична для цієї країни культура не змогла створити власні оригінальні форми
вияву. Все, що вийшло з глибинних джерел душевності, відлилося в пустих формах
запозиченого життя. Замість розгортання власних творчих сил суспільство
продукує ненависть до чужого насилля й глибоку відразу до культурних інновацій
загалом” [535. – С. 26-31].
Відтак, у процесі вказаної зміни культурного контуру та принципу інтеграції
суспільства було закладено деструктивні тенденції. Поки природний розвиток
імперії (а з нею і відповідного їй типу православної цивілізації) шляхом
експансії був можливим, суспільна стабільність зберігалася. Але в останній
період синодальної доби Росія вступила в епоху капіталізму. Нові економічні
відносини запропонували свій спосіб модернізації цивілізаційного розвитку,
одночасно спричинивши кризу свободи. Під тиском останньої деструктивні
тенденції у церковно-державних відносинах, закладені на початку синодального
періоду, активізувалися настільки, що призвели не лише до зміни
політико-правового статусу церкви в імперії Романових, але до повного розпаду
кумулятивних зв’язків у суспільстві монархічного типу, “параду націоналізмів”
під час революційних потрясінь 1917 року та широкомасштабної циркуляції еліт в
Росії впродовж першої третини ХХ століття. З огляду на сказане у даному розділі
ми розглянемо характерні особливості православної “симфонії” влад в Росії,
спосіб її реалізації в суспільстві, ступінь впливу на формування правової
традиції і політичної культури, здатність “симфонічного альянсу” до
модернізації та зробимо спробу окреслити витоки майбутнього конфлікту
Російської православної церкви з комуністичною владою.
2.1. Православ’я у структурі політичної влади імперії
Класична церковна канонічна традиція покладає в основу теократії концепцію
“симфонії” (consonatia) влад. Згідно нормами церковного права, вона передбачає
взаємодію і співіснування “найвеличніших дарів Божих – священства та царства.
Перше з них служить справам Божим, а друге опікується справами людськими.
Обидва ж походять з одного джерела й прикрашають життя людське” [257. – С.
15-18]. Реалізація ідеї “симфонії” у практичній політиці вимагає принципового
визнання рівнозначності й рівнозвучності державної та церковної влади. Однак
разом з тим порядок ідей церковних мусить визнаватися політичною елітою дещо
вищим стосовно ідей державних. Тому держава покликана по
- Київ+380960830922