Розділ 2
Законодавче врегулювання діяльності ЗМІ: порівняльний аналіз
2.1. Загальні риси законодавства про ЗМІ (Україна, Росія, Білорусія, Литва)
Порівняльний аналіз нормативно-правового «поля» функціонування засобів масової
інформації обумовлений потребою з’ясувати рівень розвиненості цього
законодавства на фоні держав СНД, що в минулому були єдиною державою.
В цьому напрямку доцільно дослідити:
1. Головні етапи й особливості розвитку інформаційного законодавства деяких
держав СНД.
2. Визначення найбільш споріднених з Україною систем законодавства про ЗМІ.
Пріоритетним методом дослідження в цьому розділі, безумовно, слід визнати метод
порівняльного аналізу, що дає можливість визначити відмінні і споріднені риси
законодавства про ЗМІ різних держав.
Загалом системи законодавства про засоби масової інформації України та Росії
можна окреслити як «споріднені». Спільним «генетичним предком» для них,
безумовно, є Закон Союзу РСР «Про друковані та інші засоби масової інформації»
[27, с. 5-6], що діяв як на території Української РСР, так і на території РСФР
до 1991 року. Основу Закону СРСР «Про пресу» склав перший у радянський час
ініціативний і авторський проект, підписаний звучними нині прізвищами – Ю.М.
Батурін, М.А. Федотов, В.Л. Ентін. Цей проект мав важку долю, яку склали не
труднощі його підготування, а труднощі виходу у світ, у коло суспільного і
державного обговорення.
14 жовтня 1988 року проект з'явився естонською мовою в маленькій спортивній
газеті «Спордилехт». А тиждень потому російською – у великій «Молоді Естонії».
У грудні ж естафету гласності підхопив Петербург (Ленінград). 14 грудня 1988
року в БК Лєнсовєту відбулося перше в СРСР його широке суспільне обговорення
під рубрикою: «Ініціативному законопроекту –суспільну підтримку!». Це
обговорення також в ініціативному порядку підготував і провів дуже авторитетний
і впливовий у той час фаховий клуб «Перебудова».
Таким чином, факт появи ініціативного законопроекту «Про пресу...» за допомогою
ініціативної ж суспільної підтримки реально став фактом суспільним, а в силу
цього – і юридичним [28, с. 89-90].
Однак після досягнення обома державами суверенітету їх законодавство про ЗМІ
почало розвиватись самостійно, іноді із суттєвими відмінностями, подекуди
детально повторюючи тенденції один одного.
У Росії спадкоємцем Закону Союзу СРСР «Про друковані та інші засоби масової
інформації» став Закон РФ «Про засоби масової інформації», прийнятий у грудні
1991 року [29, ст. 300], що став основою всього інформаційного законодавства. В
Україні ж розвиток інформаційного законодавства пройшов більш системним шляхом:
першим по порядку прийняття і базовим по відношенню до підгалузі інформаційного
права став Закон України «Про інформацію» [30, ст. 650], що почав діяти з кінця
1992 року. Після того як цим Законом було введено такі базові поняття, як
інститут власності на інформацію, право громадян, український законодавець
почав нарощувати кількість нормативно-правових актів за рахунок інших законів,
що регулюють діяльність окремих родів засобів масової інформації (наприкінці
того ж 1992 року був прийнятий Закон України «Про друковані засоби масової
інформації в Україні» [31], у 1993 – «Про телебачення та радіомовлення» [32],
на початку 1995 – «Про інформаційні агентства» [33].
Цікавою особливістю розвитку законодавства України про засоби масової
інформації стала відсутність єдиного закону, що мав би регулювати правовий
статус усіх родів ЗМІ, яким для Росії є Закон «Про засоби масової інформації».
Подібну до нього функцію в Україні виконує Закон «Про інформацію», але він
поширює свою дію не лише на ЗМІ, але і, як констатує його стаття 3, «на
інформаційні відносини, які виникають у всіх сферах життя і діяльності
суспільства й держави під час одержання, використання, поширення та зберігання
інформації». Водночас цей Закон відносить до засобів масової інформації, окрім
газет, журналів, такі форми неперіодичного поширення масової інформації, як
«одноразові видання з визначеним тиражем», а також «кіно, звукозапис,
відеозапис», які традиційно до мас медіа не відносять.
Таким чином, українські закони, що регулюють діяльність різноманітних родів
засобів масової інформації, діють практично незалежно один від одного, що
призвело до суттєвих розбіжностей у правовому статусі журналістів різних родів
ЗМІ, наприклад, тих, що працюють у телерадіокомпанії (українське законодавство
вживає в цьому випадку термін «телерадіопрацівник»), і газетяра чи журналіста
від журналу. Тут виникають розбіжності й у правовому статусі цих працівників.
Так, якщо в Законі України «Про пресу...» [31, ст. 26], у розділі про обов’язки
«Права та обов’язки журналіста редакції» встановлюється, що журналіст
зобов’язаний «відмовлятися від доручення редактора (головного редактора) чи
редакції, якщо воно не може бути виконано без порушення Закону», то вже в
Законі України «Про телебачення і радіомовлення» [32, ст. 38] цей же аспект
розглядається як право творчого працівника телерадіоорганізації відмовитися від
виконання доручення телерадіоорганізації, якщо воно суперечить чинному
законодавству. Суттєві розбіжності виникли і в правовому статусі власне ЗМІ,
наприклад, інформаційного агентства і періодичних друкованих видань. У той же
час у Росії Закон «Про засоби масової інформації» [29] зрівняв будь-які форми
періодичного поширення масової інформації, що практично знівелювало різницю між
журналом, телепрограмою та інформаційним агентством і, як наслідок, між
журналістами, що в них працюють.
Однак існування в Росії Закону, що однаково призначений для регулювання
діяльності всіх видів ЗМІ, призвело до того, що
- Київ+380960830922