РОЗДІЛ 2
Теоретико-методичні розробки картографування динаміки населення
2.1. Населення, його часові і просторові зміни - як об’єкт картографічних
досліджень
У проектуванні карт відповідальним моментом є вивчення суті об’єкта
картографування, що передбачає виявлення типових рис і характерних особливостей
розвитку, що дає змогу вірно визначити зміст карт, кількісні і якісні
показники. Вивчення об’єкту на основі літературних джерел потрібне для
остаточного співставлення результатів картографічних досліджень з реальністю,
дотримання принципу відповідності моделі до оригіналу.
За радянські часи в Україні вівся глибокий і систематичний аналіз населення:
зміни його чисельності, розвиток поселенської мережі, зміни демографічних і
етнографічних процесів і т.ін. Ряд робіт, присвячених цим проблемам, були
розроблені в Інституті географії [91, 107, 117, 143], Інституті економіки [34,
36, 38, 131, 132], Інституті соціології [128]. На основі вивчення цих робіт в
дисертації зроблений короткий аналіз зміни населення в Україні.
У процесі історичного розвитку країни значних змін зазнали географічні
характеристики населення такі, як територіальні особливості формування й
розвитку населення й населених місць (поселень) за різних економічних,
соціальних і природних умов.
Україна займає площу 603,7 тис. кв. км. Давнє заселення і освоєння території,
територіальна диференціація чинників і умов розвитку, зміна
народногосподарського профілю обумовили сучасну організацію виробничих сил і
розселення.
На території України перші міста були засновані у VI ст. до н.е., що пов’язане
з грецькою колонією північного Причорномор’я. У Київській Русі міста
відігравали роль центрів князівств, торгівлі, ремесел, а також виконували
оборонні функції. Якщо у ІХ ст., за даними літописів, згадуються 20 міст, то у
ХІІІ ст. кількість їх досягла 238. За часів татаро-монгольської навали багато
міст було зруйновано, а в період середньовіччя більшість міст було
відбудовано.
За переписом 1897 р. в Україні було 130 міст, з них чотири великих, людністю
понад 100 тис. чол. (Одеса, Київ, Харків та Катеринослав). У 1926 р. після
упорядкування мережі міських і сільських поселень в Україні нараховувалося 402
міських і 54770 сільських поселень, а у передвоєнному 1939 р. було вже 589
міських поселень і їх кількість зросла у 1,9 рази. Збільшилась і середня
людність міського населення з 13,5 до 20,6 тис.чоловік (рис. 1.2).
Рис.1.2. Міста України за чисельністю населення (1939 – 1998 рр.).
За відносною стабільністю форм розселення, які склалися, вся мережа населених
пунктів знаходиться у постійному розвитку, маючи свої особливості і проблеми в
різних областях, для різних категорій поселень і у різний час.
Соціально-економічні перетворення, що відбувалися в Україні протягом століття
внесли значні зміни у господарство, динаміку, структуру і розміщення населення.
Основною формою просторової організації об’єктів галузей народного господарства
стали промислово-територіальні центри.
Реальні процеси, які відбуваються у розселенні, не завжди підлягають
розробленим схемам. Великі міста швидко зростають, хоча приймалися заходи в
обмеженні їх росту, а малі міста, всупереч заходам по активізації, зростають
помалу.
Значний розвиток продуктивних сил, індустріалізація народного господарства
України в період радянської влади обумовили високі темпи урбанізації, зростання
чисельності міського населення та мережі міст. Так за період з 1926 р. по 1989
р. мережа міст збільшилася у 4,7 рази, а чисельність на 24 млн.чол. Нині 51
місто має людність понад 100 тис. чол., з них п’ять - понад 1 млн. чол.
Найчисленніша група міст – це середні і малі. Їх нині налічується близько 400,
а за період між переписами населення 1959 та 1989 рр. їх кількість зросла на 74
одиниці. Територіальна система розселення населення України має густу
поселенську мережу, що включає 1358 міських та 28854 сільських поселень (1
січня 1998 р.)
Розвиток і розміщення продуктивних сил України за роки радянської влади
обумовили значне розширення мережі селищ міського типу з 328 у 1926 р. до 915 у
1992р. Їх частка в загальній мережі міських поселень становить близько 67%, і в
них проживає близько 13% від усього міського населення.
До міського населення, крім жителів міст, доцільно віднести і жителів містечок.
Останні були специфічною формою міського розселення де переважали дрібні
промислові підприємства в Україні у ХVIII ст. Хутір як форма розселення
сільських поселень зустрічається з XVII ст. У 30-ті роки ХХ ст. внаслідок
насильницької суцільної колективізації та штучного голодомору в Україні,
масових репресій селянства хутірська форма розселення поступово деградувала.
Серед форм розселення, які в різні періоди існували в Україні й з часом зникли,
крім зазначених містечок і хуторів необхідно назвати роти, поштові станції,
фільварки, слободи тощо.
У процесі еволюції форм розселення на зміну місту приходять нові, так звані
групові форми розселення, серед яких найрозвиненішою є агломерація. В
агломераціях проживає близько 40% населення України. Найкрупніші з них –
Київська, Донецька, Харківська, Дніпропетровська.
Розвиток поселенської мережі і процесів урбанізації супроводжується формуванням
нових форм, або систем розселення. Виділяють наступні системи розселення: єдина
система розселення країни, макрорегіональна (крупнорайонна), мезорегіональна
(підрайонна), областна (субрегіональна), міжрайонна локальна
(внутрішньообластна), районна локальна, місцева локальна, первинна
(мікролокальна) сільського розселення [107, С. 16].
Отже, в різні історичн
- Київ+380960830922