РОЗДІЛ 2.
СТАНОВЛЕННЯ ПОГЛЯДІВ
МИТРОПОЛИТА АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО
НА НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ УКРАЇНЦІВ
2.1. Формування національно-патріотичних поглядів А.Шептицького в контексті суспільно-політичних процесів у Галичині (кінець XIX - початок XX ст.).
Наприкінці XIX століття українські етнічні землі були розділені між Австро-Угорською та Російською імперіями. Габсбурзькій монархії належали Закарпаття, Галичина та Буковина. Правобережна та Лівобережна Україна перебували під владою царської Росії.
З метою паралізувати український національний рух на території імперії царський уряд видав Валуєвський (1863) та Емський (1876) укази. Тому погляди наддніпрянських українців звернулися на Галичину, де конституційні свободи Австро-Угорщини давали можливість західним українцям захищати в парламенті свої національні та соціально-економічні права, сприяючи процесу українського національного відродження.
Соціально-економічне життя Галичини наприкінці XIX століття характеризувалося розвитком капіталістичних відносин як у містах, так і в селах. Австрійський уряд, запровадивши незбалансовані тарифи, гальмував розвиток торгівлі та промисловості на території краю. Тільки у 90-х pp. із заснуванням банків відбулися деякі позитивні зрушення, які виявилися в розвитку лісової та нафтодобувної промисловості.
У зв'язку з тим, що найкрупніші землевласники не поспішали здійснювати економічні перетворення, побоюючись втрати дешевої робочої сили внаслідок розвитку промисловості, Галичина продовжувала залишатися внутрішньою аграрною колонією імперії. Відміна панщини внаслідок реформи 1848 p. внесла в аграрне питання свої корективи. Пореформенне село разом із встановленням політичних прав галицьких селян отримало також негативні наслідки ліквідації панщини, які виявлялися в індемнізації, сервітутах та пропінації [186, с.556]. Наприкінці XIX ст. суттєво зросла еміграція західних українців на Захід - через Атлантику до Бразилії, Канади і найчастіше - до Сполучених Штатів Америки.
І.Франко негативно оцінював еміграцію галицьких селян у чужі краї. "Даремно духовенство,- писав він,- застерігає народ і відвертає його від згубних проектів. Бо ж самі місцеві відносини сприяють авантюризмові темного селянства" [185, с.283].
Адміністративно-політична влада в Галичині була фактично передана Габсбургами в руки польської шляхти. Намісником, а також міністром у справах Галичини завжди призначався поляк. Рівень денаціоналізації та ополячення галицьких українців набував загрозливого характеру. Вимоги галицьких українців відокремити польські землі від історичної Галичини і об'єднати її з Буковиною та Закарпаттям в окремий коронний край залишилися без уваги.
Український національний рух у Галичині мав дві політичні орієнтації -москвофільську та народовську.Москвофіли, ідеологія яких формувалася під впливом концепцій панславізму, розглядали Росію єдиною рятівницею від польської гегемонії в краю. Одночасно вони декларували свою відданість Габсбурзькій монархії. Їх ідеологи заявляли в 70-х pp. XIX ст.,що " українство це ніщо інше, як тільки польська чи німецька видумка, а то й інтрига, та що тільки вони, як "тверді русини", твердо обстоюють народні права" [70, с.46].
Розглядаючи причини зародження москвофільства в Галичині М.Миколаєвич поруч з невиправданими надіями святоюрців на віденській уряд та дискримінаційну політику польської сеймової більшості супроти українського народу, виділяв клерикалізм, консерватизм та "панський світогляд" греко-католицького духовенства. "Москвофільство, - підкреслював він, - творили наші клерикали консисторії, каноніки та їм послушне духовенство. Батьками москвофільства є наші клерикали [138, с.40].
У руках москвофілів опинилися культурно-освітні установи -Ставропігійський інститут, Народний дім у Львові та Галицько-руська матиця. Вони залишилися в їхніх руках також і пізніше, хоч їхні впливи зменшилися [109, с.1652]. Окрім того, москвофіли опиралися на вищу ієрархію духовенства, що давало їм певну перевагу над народовцями в галицькому суспільстві аж до 80-х pp. XIX ст.
Народовський рух зароджувався серед молодшого покоління галицької інтелігенції під впливом Т.Шевченка, П.Куліша, М.Костомарова. Ідеалом народовців стало гасло служіння простому народові, що зумовило тяжіння до національної ідентичності. Організація ними в 1880 p. першого всенародного віча у Львові, створення "Просвіти" (1886) та Товариства ім. Шевченка (1873) сприяли консолідації національно-патріотичних сил в загальноукраїнському масштабі. Внаслідок усіх цих заходів Галичина перетворилася на центр політично-громадської активності, виконуючи роль українського П'ємонту. Національні досягнення Галичини служили засобом підбадьорення і були зразком для наслідування українським патріотам під російським пануванням [140, с.35].
Значний вплив на кристалізацію політичних поглядів народовців мали ідеї М.Драгоманова, діяльність якого була тісно пов'язана з Галичиною. Він вважав, що аж до часу повалення російського самодержавства головний центр українського національного руху повинен бути в Галичині. Але щоб бути спроможною виконати цю функцію, Галичина при духовній підтримці наддніпрянців мусить позбутися своєї провінційної обмеженості. Одночасно М.Драгоманов виступив проти галицького консерватизму та москвофільства [108, с.554, 557]. Наприкінці 80-х років українофільська орієнтація починає превалювати над москвофільською. Одночасно ідеологія народовців "все більше набирає консервативного відтінку" [95, с.76]. Ці тенденції зумовили виникнення політичних партій, які органічно змінювали слабо згуртованих народовців та москвофілів.
Русько-українська радикальна партія (РУРП) виникла в 1890 p. з ініціативи І.Франка та М.Павлика. У її документах вперше в історії української політичної думки був сформульований постулат політичної самостійності України [111,с.б8].
90-ті роки XIX ст. ознаменувалися утворенням партійно-політичної системи, що було наслідком