РОЗДІЛ 2
ІСТОРИКО-СОЦІОЛОГІЧНИЙ ОПИС ПОЛЬСЬКИХ СІЛ БУРТИН, ГРЕЧАНИ, ЗЕЛЕНА, ОЛЕШКІВЦІ ТА
ЧЕРВОНІ ХАТКИ В УКРАЇНІ ТА ЛІНГВІСТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЇХ ГОВІРОК
2.1. З історії польських поселень в Україні
Родовід польських поселень в Україні неоднаковий. Населення прикордонної
польсько-української зони колишніх перемишльсько-саноцьких земель здавна,
напевно, було мішаним. Доказом цього могли б послужити як назви річок, так і
селянські імена та прізвиська, що походять з XV століття. Вже у XV-XVI
століттях частина населення Галицького князівства та Підляшшя зазнала
полонізації.
З другої половини XVI ст., особливо після Люблінської унії 1569 р.,
розпочалася широка польська експансія на східні терени. Політична експансія
польської держави на схід призвела до того, що етнічно руські та литовські
землі на довгі століття стали частиною “польського державного організму” [343,
100]. Поступово вони ставали провінціями польської держави в адміністративному,
політичному та культурному плані. Ці райони з різних причин приваблювали
населення етнічної Польщі. Таким чином, уже в XIV столітті великі хвилі
польських емігрантів почали заселяти Червону Русь. Масова міграція поляків на
територію Великого Князівства Литовського, як зазначалось вище, почалася у XVI
ст. На Червону Русь переселялися, в основному, колишні жителі Малопольщі, а у
Литовське Князівство – вихідці з Мазовії. Переселенці приносили із собою
польську культуру та польську мову, які вступали в контакт із місцевими
культурами та мовами. З плином часу відбувалася двобічна асиміляція: польське
населення пристосовувало свою мову до руської, а місцеві жителі, відповідно,
пристосовувались до польської мови, яка мала високий політичний та культурний
статус. “Звідси виникла нова мовна якість: мішана мова, що мала і польські, і
руські риси, яка в залежності від ступеня наближення до польської культури
виявляла більше чи менше польських рис” [343, 101].
Щодо польської мови, якою користувалися за межами етнічної Польщі, слід
відзначити таке. Ця мова була досить специфічною, оскільки, з одного боку, в її
лексичній та граматичній системах було досить багато руських елементів, а з
іншого боку, спостерігалась тенденція до її зближення із загальнопольською
мовою, що особливо яскраво виявилось у мові представників вищих верств. Але,
незважаючи на тенденцію до наближення мови пануючих прошарків населення до
літературного варіанта, вона ніколи так і не ідентифікувалась з ним, завдяки
чому була збережена її регіональна своєрідність.
Вказані явища були віддзеркаленням тих процесів, що відбувалися у суспільстві.
Внаслідок суспільної асиміляції витворювався новий тип громадянина, що
називався у ті часи “gente Ruthenus, natione Polonus”. Цю верству населення аж
до ХІХ століття не ідентифікували ані з поляками, ані з русинами. Її
представників називали “tutejszy”, тобто “місцевий”, а використовували вони
пограничний різновид польської мови. Отже, ці люди мали відчуття своєрідності
групи, в якій вони жили [343, 101].
Міграційні процеси охоплювали, насамперед, представників вищих верств
польського суспільства, що призвело до великої концентрації за межами етнічної
Польщі польського лицарства, шляхти, магнатів, духівництва, міщанства. Вони
заполонювали руські міста та ставали землевласниками. Представники пануючої
верхівки приносили на колонізовані ними землі наддіалектний варіант польської
мови, що й засвоювався вищими верствами місцевого населення, тобто польською
мовою користувалися переважно представники вищих прошарків суспільства. Лише з
часом польська мова почала поширюватися і на нижчі верстви: на населення
невеликих містечок та передмість,– так і не охопивши селянства. Описане явище
можна пояснити таким чином.
У селах польська мова була досить рідкісним явищем, оскільки за часів першої
хвилі польської колонізації не спостерігалося масового напливу селянського
населення з етнічної Польщі. Так, наприклад, на землях Білорусі та Литви його
взагалі майже не було. При цьому слід зазначити, що все ж були зафіксовані
факти переселення польських селян на землі Червоної Русі, Волині та Полісся,
хоча вони і не мали масового характеру.
Варто згадати, що польське селянство, яке оселилось на українських землях до
колонізації ХІХ століття, майже повністю розчинилося серед місцевого населення,
приймаючи українську мову та культуру, але все ж таки інколи зберігаючи у своїй
свідомості факт свого польського походження, свою віру. Здебільшого про те, що
такі села колись були польськими, свідчать лише їх польські назви, що з часом
також зазнали певних змін у своєму фонетичному складі. З. Курцова називає серед
них такі, як Білка Шляхецька, Білка Крулівська, Мазури, Шлянзакі [343, 102].
Польська мова на сході мала надзвичайно сприятливі умови для розвитку аж до
кінця XVIII століття, тобто до розподілів Польщі. Особливо активну роль у
громадсько-політичному та культурному житті польського народу північно-західні
землі почали відігравати в останній чверті XVIII століття, коли в результаті
першого розподілу Речі Посполитої (1772 р.) Галичина відійшла до Австрії, а
після другого та третього розподілів (1793 та 1795 років) основна частина
Польщі та її колишніх “східних земель” потрапила під владу царської Росії.
Здавалося б, після падіння Речі Посполитої польський вплив на східні землі
припиниться. Але цього не сталося. На території, що відійшла до Австрії,
польська мова лише частково втратила свої позиції, оскільки нею надалі
послуговувалися в більшості установ. Отже, польська мова, порівняно з
українською, була в дещо привілейованому становищі. У ході поділів Польщі
- Київ+380960830922