РОЗДІЛ 2
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ, ЩО РЕГЛАМЕНТУЮТЬ СКЛАДАННЯ ПРОТОКОЛІВ СЛІДЧИХ ДІЙ
2.1. Класифікація протоколів слідчих дій
У науці кримінального процесу, як і в інших галузях діяльності людини, класифікації відіграють важливу роль і мають не тільки теоретичне, а й велике практичне значення. Вони служать засобом розкриття зв'язку між групами об'єктів (класами, родами), що класифікуються, і проникнення в суть явищ, які пізнають, з метою правильної оцінки одержаної доказової інформації [102]. Класифікації дозволяють згрупувати всі протоколи слідчих дій у визначену систему, усвідомити їхні групові особливості й уточнити місце кожного з видів протоколів в загальній системі процесуальних джерел доказів кримінальної справи, а також їхню роль у процесі кримінально-процесуального доказування. Це, у свою чергу, дозволятиме правильно формулювати в законі процесуальні правила складання, перевірки й оцінки протоколів слідчих дій, правові вимоги до їхнього змісту та процесуальної форми.
У процесуальній і криміналістичній літературі неодноразово здійснювалися спроби створити всебічну, науково обгрунтовану і достатньо повну класифікацію протоколів слідчих дій [103-111]. Запропоновані різними авторами класифікації протоколів здебільшого виходять звичайно з однієї підстави [112], чого явно недостатньо для з'ясування процесуальної природи протоколів слідчих дій та розуміння їхнього значення в кримінальній справі. В свою чергу, це заважає правильно відносити протоколи окремих слідчих дій до того або іншого різновиду процесуальних актів.
Кримінально-процесуальний кодекс України, ретельно регламентуючи порядок провадження окремих процесуальних дій, передбачає правила складання відповідних протоколів, в яких оформляють перебіг, зміст і наслідки цих дій. Так, у КПК України називається більш 20 різноманітних протоколів [113; 114], серед яких по регламентації правил складання і засвідчення особливо виділяються серед інших процесуальних актів протоколи слідчих дій. Між протоколами існують не тільки термінологічні розходження, але й у функціональному відношенні їхня роль у кримінальному судочинстві не завжди рівнозначна. Вони виступають джерелами фактичних даних, за допомогою яких встановлюються обставини, що підлягають доказуванню в кримінальній справі. Тому закон відносить протоколи слідчих дій до джерел доказів (ст. 82 КПК України).
У залежності від мети складання А.Д. Соловйов підрозділяє протоколи слідчих дій на два види: 1) протоколи, що фіксують перебіг і зміст слідчих дій (протоколи допитів); 2) протоколи, які відображають ще й результати слідчих дій (протоколи огляду, освідування, обшуку, виїмки та ін.) [115].
Таке групування протоколів не може бути визнане вичерпним і достатньо обгрунтованим, оскільки фіксація перебігу, змісту і результатів слідчих дій є обов'язковою властивістю протоколу будь-якої слідчої дії.
Класифікуючи протоколи за характером процесуальних дій, О.М. Ларін підрозділив їх на дві групи: 1) протоколи слідчих дій, направлених на збирання доказів (протоколи відповідно заяв, допитів, обшуків, виїмок, оглядів і освідувань); 2) протоколи, засвідчуючі реалізацію відповідних процесуальних гарантій (протоколи про прийняття застави, про затримання, про ознайомлення обвинуваченого, потерпілого, цивільного позивача й цивільного відповідача з матеріалами справи тощо) [112].
У першій групі ним були об'єднані протоколи слідчих дій, які є процесуальними джерелами доказів, а у другій групі об'єднані процесуальні акти, які не можуть бути джерелами доказів, тому що вони безпосередньо не направлені на збирання, перевірку та закріплення доказів і не містять фактичних даних про злочин.
За цією ж підставою С.В. Бородін виділив три групи протоколів: 1) протоколи, які є формою юридичного закріплення таких процесуальних джерел доказів, як показання підозрюваного, обвинувачуваного, потерпілого, свідка, а також очних ставок; 2) протоколи, що являються самостійними процесуальними джерелами доказів (протоколи огляду, освідування, обшуку, виїмки, затримання, пред'явлення для впізнання, слідчого експерименту); 3) протоколи, які фіксують виконання тієї або іншої вимоги КПК (протоколи про ознайомлення обвинуваченого з постановою про призначення експертизи; протокол про роз'яснення особам права пред'явити цивільний позов; протокол оголошення про закінчення досудового слідства або дізнання, про пред'явлення обвинуваченому та його захиснику матеріалів справи) [116].
У приведеній класифікації розрізняються три групи протоколів процесуальних дій, із котрих перші дві направлені на збирання і закріплення доказів. Між собою вони розрізняються тим, що протоколи першої групи відображають вербальну інформацію, а другої - невербальну інформацію. У третю групу об'єднані протоколи процесуальних дій, що не можуть бути визнані процесуальними джерелами доказів, тому що вони не містять фактичних даних про розслідуваний злочин. На нашу думку, ця класифікація протоколів враховує тільки види відображуваної в них інформації.
Зазначеними класифікаціями охоплені не всі передбачені кримінально-процесуальним законом протоколи. Наприклад, у жодній із приведених класифікацій не міститься протокол допиту експерта, який у функціональному відношенні є процесуальною формою фіксації з'ясування питань, що відносяться до умов та результатів проведення експертизи і, в цілому, носять довідковий характер.
У проекті КПК України це джерело процесуальної інформації особливо відокремлене серед інших процесуальних джерел і назване "поясненням судового експерта" (ст. 153 Проекту) [83]. На наш погляд, цей вид джерела процесуальної інформації вірніше слід назвати "показанням судового експерта".
Приведені класифікації протоколів носять досить загальний характер. Вони відносяться не тільки до протоколів слідчих дій, але й до всіх протоколів, які складаються в стадії досудового розслідування. З точки зору логіки вони мають протиріччя. Так, наприклад, згідно з класифікацією О.М. Ларіна протокол за