РОЗДІЛ 2
ОРГАНІЗАЦІЯ АРХІВНОЇ СПРАВИ В УКРАЇНІ
(1919-1932 рр.)
Особливості радянської архівної реформи 1919-1932 рр.
Організація архівної справи в УСРР впродовж 1920-х рр. прямо пов'язана з проведенням архівної реформи, яку ми умовно називатимемо "радянська", оскільки вона відбувалася протягом першого десятиліття утвердження радянської влади в Україні й мала типові ознаки того часу - впроваджувала націоналізацію, політизацію, включаючи кадрову політику, використання архівної інформації у класовій боротьбі. Аксіомою радянської історіографії архівознавства була думка про визначальну роль у реформуванні засад архівної справи в союзних республіках так званого "ленінського" декрету "Про реорганізацію і централізацію архівної справи в РСФРР" від 1 червня 1918 р. Вважалося, що саме він став підґрунтям українських нормативно-правових актів у галузі архівної справи, які визначили основні напрями реформи. Архівознавчі дослідження останніх років спростували цю думку. Зокрема, переконливо доведено, що концепція архівної реформи в УСРР має багато спільного з теоретичними розробками українських істориків-архівістів 1917-1919 рр. О. Грушевського, І. Каманіна, В. Модзалевського та окреслюється в ключових питаннях із російською та західноєвропейською моделлю архівної реформи [248, 399, 558]. З метою з'ясування особливостей радянської архівної реформи розглянемо у цьому параграфі її основні засади та принципи, зв'язок із моделями 1917-1919 рр., встановимо етапність впровадження.
Необхідність кардинальних змін у діяльності архівів на українських теренах набула помітної актуальності на початку XX ст. Усвідомленню її потреби сприяла діяльність губернських учених архівних комісій, що допомагала з'ясуванню стану архівів та архівних фондів, популяризації архівістики й залученню архівної інформації до наукового обігу. Не менш важливим для визначення конкретних пріоритетів реформаторської діяльності було обговорення стану архівної справи на Археологічних з'їздах [541-545]. На перебіг думок розробників планів реорганізації діяльності архівних установ помітний вплив мали запропоновані у ХІХ ст. бароном Г. Розенкампфом та Д. Самоквасовим проекти архівної реформи, а також досвід у цій галузі Франції, Німеччини, Італії [248, 392, 529].
Вперше до розроблення проекту архівної реформи українські архівісти підійшли за доби Української Центральної Ради. Варіант проекту, підготовленого керівником Бібліотечно-архівного відділу департаменту мистецтв МНО УЦР О. Грушевським та видатним архівістом, директором Центрального архіву давніх актів у Києві І. Каманіним, заклав теоретичні основи реформи, основними напрямами якої визнавалося створення державного органу управління в галузі архівної справи, Національного архіву для концентрації документів державного значення та організація підготовки фахівців з архівної справи [464, c. 39]. Ці заходи зумовлювалися виключно незадовільним станом архівів та розпорошенням архівних фондів за час Української революції, а також об'єктивними потребами розвитку архівістики, і спиралися на західноєвропейський досвід.
Концептуальні засади архівної реформи знайшли поглиблення й деталізацію в другому варіанті проекту реформи за доби Гетьманату. Розроблений на базі Архівно-бібліотечного відділу ГУСМНК під керівництвом В. Модзалевського проект був орієнтований на централізацію архівної справи, впровадження державної власності на архівні документи, концентрацію архівних документів, створення системи архівних установ (у тому числі - Національного архіву), Центральної археографічної комісії та спеціального навчального закладу для підготовки архівістів [464, c. 73-74]. Зважаючи на короткий строк існування відділу й політичні умови того часу в державі, проект не було реалізовано.
Зміна влади в Україні не вплинула на рішення В. Модзалевського запровадити архівну реформу. Він був глибоко переконаний, що архіви мають бути поза політикою [397, c. 21], відтак продовжив роботу над проектом у складі штатних співробітників архівної секції Вукопмису, створеного в другій половині січня 1919 р. при НКО. Пріоритетним завданням поданого В. Модзалевським нового варіанту проекту вважалося створення ієрархічної системи архівних установ на чолі з науково-адміністративним керівним органом - Всеукраїнським центральним архівом, структурно розподіленого на відділи. Склад фондів кожного відділу визначався їх змістом. До складу першого відділу повинні були увійти документи всіх центральних установ після революції 1917 р. Другий відділ ("Архів Правобережжя") мав сконцентрувати документи Київського центрального архіву при Київському університеті св. Володимира. Склад фондів третього відділу ("Архів Лівобережжя") визначався складом фондів Харківського історичного архіву. Четвертий - Київський обласний архів, куди мали увійти документи з історії південно-західних областей - Київської, Подільської та Волинської губерній. П'ятий відділ передбачався як церковний архів з документами церковних установ, діяльність яких поширювалась на всю територію України, або на значну її частину. Шостий - планувався як військовий архів. У концепції Всеукраїнського центрального архіву практично реалізовувався досвід роботи Національного архіву Франції, оскільки всі відділи мали певну самостійність і специфічний склад документів. Тобто, йшлося про створення шести центральних архівів різного профілю, об'єднаних підпорядкованістю центральному органу управління. До сфери діяльності Всеукраїнського центрального архіву входило зберігання, класифікація та описування архівних документів, наукове використання архівної інформації. Для організації фізичного та інтелектуального доступу до документів планувалося створити читальний зал та проводити довідкову роботу силами спеціального штату службовців. Планувалося створення дорадчого органу архіву - Колегії Всеукраїнського центрального архіву для колегіального вирішення принципово важливих питань життєдіяльності архівної системи. Керівництво Всеукраїнським центральним архівом