РОЗДІЛ 2
ВІТЧИЗНЯНІ НАУКОВІ ШКОЛИ ЯК СТРУКТУРНИЙ ЕЛЕМЕНТ СУЧАСНОЇ ФІЗИЧНОЇ ОСВІТИ
2.1 ПИТАННЯ ПІЗНАННЯ ДОВКІЛЛЯ В КОНТЕКСТІ ІСТОРІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ОСВІТИ
Питання пізнання довкілля в українській педагогіці веде свій родовід із часів Київської Русі. Уже в "Ізборнику Святослава", в "Повчанні" Володимира Мономаха, в літописах і в житіях отців церкви прославлялися видатні події з історії народу та відображались мужність і праця людей. Тенденція до використання матеріальних і духовних скарбів України простежувалася і в різних типах шкіл середньовіччя.
У XVIIІ столітті вперше акцентував увагу на пізнанні довкілля видатний син українського народу Г.С.Сковорода. У своїй викладацькій практиці в Переяславському та Харківському колегіумах він наголошував на тому, що пізнання довкілля є розширенням духовного світу людини. Пізніше, у XIX столітті, значний вплив на розвиток цієї думки в Україні мав великий педагог К.Д.Ушинський. Вивчення довкілля, слушно вважав він, є засобом зв'язку навчання з вихованням. Видатний теоретик і практик радив привчати дитину шукати захоплююче в тому, що її оточує, і тим самим вказувати їй на зв'язок між наукою і життям. К.Д.Ушинський пропонував ввести в навчальний процес курс "Батьківщинознавство". У "Рідному слові" він вперше розробив шляхи впровадження пізнання довкілля у навчання і виховання.
Різноманітні аспекти вивчення довкілля знайшли відображення в педагогічній спадщині прогресивних українських педагогів початку ХХ століття. Так у концепції української національної школи Я.Чепіги вимога національного виховання безпосередньо пов'язується з вимогою пізнання довкілля. "Народна правдива школа може бути витворена тільки в дусі нації, її мови, її історії, звичаїв, її переказів, її культури, її духовної творчості," - писав Я.Чепіга у 1911 році [152 ]. Ця ідея лежить в основі його багатогранної творчості, зокрема в статтях "Національне виховання", "Національність і національна школа", "Народний учитель і національне питання", "Самовиховання вчителя", "Ґрунтовні принципи нормальної школи", "Проблеми виховання і навчання в світлі науки і практики", "Проект української школи".
Учена-педагог С.Русова, розкриваючи основні засади розвитку на національній основі школи й освіти в Україні, в 1917 році відзначала, що навчання і виховання мають будуватися відповідно до особливостей свого народу, на підставі його історичного минулого, культури, побуту і мови. За її переконанням, "міцнішою нацією в наші часи виявляє себе та, яка краще інших вичерпала у своєму вихованні свої глибокі національні скарби"[118 ]. Увага цьому питанню була приділена у таких ґрунтовних працях ученої, як: "Нова школа", "Ідейні підвалини школи", "Дошкільне виховання", "Проект нової вільної школи для України".
Важливу роль найближчого оточення у формуванні патріотичних почуттів, високої культури і моралі підкреслював видатний народний вчитель Б.Грінченко у статтях "Яка тепер народна школа на Вкраїні", "Якої нам треба школи", "Тяжким шляхом", "Народні вчителі і вкраїнська школа". На його думку, "виховання, не маючи через саму природу речей змоги оперувати над загально-людиною, мусить мати справу з англійцем, з німцем, французом, поляком і т.д. Коли воно не хоче бути безрезультатним чи навіть і шкоду вчинити, то мусить зважити на цю реальну форму"[44]. Для Б.Грінченка "виховання, зостаючись народним, національним ..., мусить мати загальнолюдську мету"[44 ].
Особливу увагу привертають педагогічні статті Михайла Грушевського, де він пояснює занепад українського народу відсутністю національної школи і освіти. За М.Грушевським, необхідно, щоб уся структура, система, мета і завдання, зміст і методи, сам дух школи були пронизані ідеєю українства.
Варто відзначити і педагогічну спадщину І.Ющишина. Так, у статті "Реферат про українське народне шкільництво" (1912 р.) він наголошує на тому, що "вже педагоги середніх і новіших віків (Рабле, Локк, Монтель, Руссо, Коменський, Песталоцці, Толстой та ін.) поставили нерушиме природне правило, що школа мусить бути природною, себто виростати з крові нації, з її історичної традиції, культури й суспільних ідеалів і достроюватися гармонійно до каждочасного життя народу, його культурних, етичних, естетичних, економічних і політичних прямувань"[162 ].
Отже, у дореволюційній Україні під впливом демократичних сил хоч і поступово, але поширювався педагогічний інтерес до пізнання довкілля.
Переломний 1917 рік спричинив активізацію вивчення довкілля у національній школі. У 20-х роках, у період національно-культурного відродження України, в педагогічних колах точилася гостра дискусія навколо питання про визначення місця вже саме краєзнавства у системі шкільної освіти.
У 1921 році Наркомат Освіти України обґрунтував доцільність введення краєзнавства як самостійного навчального предмета і ввів його до переліку обов'язкових шкільних дисциплін. Шкільне краєзнавство розглядалося як невід'ємна складова "комплексних програм", як напрям позакласної діяльності.
Але впровадження краєзнавства у шкільний навчально-виховний процес наштовхнулося на цілу низку проблем. По-перше, Наркомат освіти республіки вчасно не розробив навчальні програми з цього предмета, по-друге, не були введені єдині критерії вимог щодо змісту і методів викладання цієї дисципліни. Усе це привело до того, що значна кількість вчителів почала використовувати саме авторські програми викладання і дослідження рідного краю. Проблема забезпечення шкіл навчальними посібниками з історії рідного краю так і залишилася невирішеною. Лише в окремих реґіонах України були видані невеличкими накладами підручники з краєзнавства.
Найближчі завдання в галузі освітньо-виховної роботи з питань пізнання довкілля були розроблені у резолюціях II Всесоюзної краєзнавчої конференції 1924 року. Зокрема, передбачалося підготувати відповідну навчально-методичну літературу, організувати курси перекваліфікації вчителів та налагодити зв'язки між школами і краєзнавчими установами (архівами, музеями, науковими товариствами).
Щоб допомогти вч
- Київ+380960830922