РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ Й РЕАЛІЗАЦІЇ СЛОВОТВІРНОЇ
СЕМАНТИКИ ВІДСУБСТАНТИВНИХ ДІЄСЛІВ
2.1 Дериваційна спроможність іменникових основ у творенні дієслів сучасної української мови
Словотвірні потенції твірних слів - одне з найважливіших питань основоцентричного аспекту вивчення словотвору, розробка якого набуває першорядного значення в сучасній дериватології одночасно з подальшим розвитком формантоцентричного аспекту.
Ще на початку 60-х років І.І.Ковалик писав: "У працях із суфіксального словотвору дослідники звертають увагу головним чином на суфікси, а роль твірної основи звичайно не враховують..., необхідно враховувати як роль твірної основи /баземи/, так і суфікса /суфіксеми/" [114 : 6-7]. Уважаємо ці міркування слушними: безперечно, бінарність похідної одиниці (наявність твірної основи та словотворчого форманта) вимагає аналізу ролі в дериваційних процесах як формантної частини, так і базової. Аналогічну позицію займає В.В.Ґрещук; реалізуючи у своїх працях основоцентричний підхід до словотвору, дериватолог підкреслює, що лише всебічний аналіз словотвору з позицій як формантоцентричного, так і основоцентричного аспектів може забезпечити адекватне відображення усієї складності словотвірної системи [68 : 7-8].
Серед описів дериваційних потенцій слів різних словотвірних класів увагу привертає розвідка Н.Я.Тишківської "Особливості десубстантивного словотворення у СГ коренів зі значенням почуття в українській мові" (2002 р.). Дослідниця розподіляє аналізовані нею іменники за участю в сучасному словотвірному процесі на три групи:
1) перша об'єднує іменники, які не дають похідних або мають їх дуже рідко (зі значенням особи жіночої статі, демінутивності, аугментативності, зі значенням опредмеченої якості (в основному іменники з суфіксом -ість) або опредмеченої дії чи стану - іменники з суфіксами -нн(я), -енн(я), -інн(я);
2) друга група включає ті іменники, що регулярно утворюють похідні слова, і структурно-семантичний зв'язок у парах "твірне - похідне" настільки тісний, що це дозволило Г.Й.Винокуру назвати його "примусовим" [38 : 439]. До цієї групи дослідниця залучає іменники - назви осіб чоловічої статі, які в сучасному словотворенні можна розглядати як активне й постійне джерело творення іменників, прикметників і дієслів [272 : 304];
3) між цими крайніми випадками розташовується третя група іменників, що активно беруть участь у словотвірному процесі і при цьому не перебувають у "примусових" відношеннях із похідними (наприклад, абстрактні іменники (похідні й непохідні), переважно з нульовим суфіксом типу жаль, сум, туга, любов і подібні).
Зазначимо, що російські дериватологи також досліджували словотвірну спроможность слів, зокрема тих, що належать до іменних частин мови. Так, розвідки Супруна О.Є. (1962), Даниленко В.П. (1964), Бакіної М.О. (1966) цікаві як перші спроби установити міру участі тих чи інших формально-граматичних груп у межах лексико-граматичних класів у творенні нових слів. Наприклад, В.П.Даниленко, аналізуючи іменники - загальні назви за їх дериваційною спроможністю, виявила три класи твірних:
1) іменники "межових" моделей творення, тобто ті, від яких не утворюються похідні слова (субстантиви з суфіксами суб'єктивної оцінки та емоційно забарвлені, похідні іменники зі збірним значенням та абстрактні іменники з суфіксами старослов'янського походження);
2) іменники, які характеризуються регулярними словотвірними зв'язками твірних і похідних слів (назви осіб чоловічої статі й відповідні фемінітиви, абревіатури та складноскорочені слова на позначення підприємств, установ, навчальних закладів, комітетів, товариств, спілок і утворені від них прикметники та назви осіб зі значенням членів колективу даних підприємств, установ тощо, найменування осіб і дій, виконуваних ними, осіб і ознак, предметів і ознак);
3) іменники, які характеризуються нерегулярними словотвірними зв'язками твірних і похідних (назви осіб і утворені від них абстрактні іменники та іменники з предметним значенням, іменники на позначення предметів, а також назви професій і роду діяльності осіб) [70 : 63-76]. Аналіз власних назв імен як твірної бази у словотворенні, здійснений В.П.Даниленко, дав змогу встановити, чим вони протиставляються субстантивам - загальним назвам. Власні назви з погляду їх дериваційної спроможності порівняно з загальними, як зазначає російська дослідниця, відзначаються нестійкістю, недовговічністю та необмеженою продуктивністю більшості утворень [69 : 77-92]. Подібні результати отримала М.О.Бакіна, досліджуючи прикметники як твірні основи [18 : 55-73].
В українському мовознавстві основоцентричним аспектом дослідження охоплені тільки окремі групи десубстантивів, деад'єктивів та девербативів. Найбільше вивченими як твірна база є прикметники, значно меншою мірою в цьому плані досліджені іменники та дієслова. Отже, висвітлення нами дериваційних потенцій іменникових основ у творенні дієслів сучасної української мови є потрібним, актуальним. Тим більше, що іменники, поряд із дієсловами і прикметниками, становлять ядро бази українського словотвору.
Варто зауважити, що здійснення опису всіх факторів, які визначають дериваційну спроможність твірних основ, у повному обсязі є надто складним завданням. Це можна пояснити комплексом обмежень, що впливають на можливість певного слова семантично і структурно мотивувати нову лексичну одиницю. Серед характеристик твірної основи, які уможливлюють чи унеможливлюють процес творення на її базі дериватів, дослідниками називаються в першу чергу лексико-семантичні та формально-структурні (кількість морфем і кількість складів) особливості твірних основ, а також окреслюються різні типи обмежень на сполучуваність морфем у процесі словотворення (семантичні, формальні, лексико-системні, структурно-словотвірні, стилістичні). Так, наприклад, В.Д.Пономаренко, вивчаючи дериваційну здатність прикметникових основ у творенні іменників сучасної української мови, зазначає, що словотвірна спроможність "залежить від й