РОЗДІЛ 2
ЧОРНОМОРСЬКА ПРОБЛЕМА ЗА ЧАСІВ ГЕТЬМАНСТВА
БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
В складних перипетіях вітчизняної історії середини XVII ст., коли йшла активна розбудова та становлення Української козацької держави, ступінь опанування південними землями та їхній захист набули особливого значення. Від володіння вільним доступом до Чорного моря залежав вихід Української козацької держави на широку міжнародну арену, визнання її в світі.
Чорне море з давніх-давен сполучало українські землі з західноєвропейськими державами та цивілізаціями Малої, Передньої й Далекої Азії. Добробут не лише населення, яке мешкало на теренах Північного Причорномор'я, а всієї держави залежав від можливості вільного господарювання на узбережжі й всебічного користування морськими багатствами. Але наїзди кочовиків, а в пізніші часи воєнні втручання Польщі, Московії, Кримського Ханства, Туреччини знекровлювали місцеве населення, перешкоджали природному потягу до гирла рік, що пливли "Руською землею" до "Руського моря" [188, 5].
Вагомим аргументом на користь українських лідерів та керманичів у різні часи, а надто в державницькі періоди існування, був ступінь опанування землями Північного Причорномор'я, володіння вільним доступом до Чорного моря, а з нього і виходом у Середземне.
Ще з передісторичних часів Північне Причорномор'я мало міцні зв'язки зі світом, зокрема, із Крито-Мікенською цивілізацією. За доби переселення народів відбувались руйнації, нищення і асиміляція людності. Однак, незважаючи на несприятливі умови, осіле життя на березі Чорного моря не припинялось.
У княжі часи Чорне море, як комунікативно-торгівельний осередок набуло неперевершеного значення. Київська Русь одне із перших слов'янських державних об'єднань, що безпосередньо пов'язувало свою політику з Чорним морем. Широковідомі княжі морські походи були втіленням активної спроби розв'язання чорноморської проблеми на користь Київської Русі. Правонаступниками у цьому чині вважали себе згодом лідери Козацької держави.
Після внутрішнього ослаблення Києва і його занепаду, як державного центру (у XIII ст.), політичний і економічний центр України перемістився до Галицько-Волинського князівства. Ця держава була чорноморською. Її керманичі всіляко втілювали ідею володіння північним узбережжям та вільного користування комунікативними й стратегічними чорноморськими шляхами.
Через монголо-татарську навалу в XIII ст. володарювання руських князів на території Північного Причорномор'я було силоміць припинено. У наслідок такого брутального втручання ворога місцеве населення нищилось, і хоча край дуже постраждав, однак не перетворився на пустку.
Давні українці ввійшли до Великого князівства Руського, Литовського і Жимайтського, як рівні з рівними. Ця держава спромоглась відвоювати величезні терени руської землі, зокрема, Причорномор'я й Тавриду. Володіння південними теренами Великим князівством в подальшому дозволило тубільному населенню продовжувати своє звичне й осіле життя. З XVI століття турки вибороли право користування землями між Дністром і Дніпром.
Запорозька Січ з часів утворення стала найбільшим українським державним утворенням, що у своїй політиці активно прагнула розв'язати чорноморську проблему.
В Північному Причорномор'ї з 70-х рр. XVI ст. виникали такі інституції як Буджацька, Едисанська та інші орди з ногайських племен, що інтенсивно проникали в регіон з другої половини XV ст. З кінця XVI ст. Османська імперія активізувала економічну експансію в Північному Причорномор'ї. У 1590 році турки заснували Ізмаїл. Це місто мало стати центром міжконтинентальної євро-азійської торгівлі, щоб забезпечити збільшення прибутків султанської скарбниці. Така активність Туреччини на північних берегах Чорного моря пояснюється її втратою монопольного становища в посередницькій торгівлі між Сходом і Заходом після освоєння європейцями нових торгових шляхів навколо Африки. Ці обставини змусили турків уважніше поставитись до облаштування однієї з найважливіших артерій євро-азійського торгового коридору - Шовкового шляху, який проходив українськими причорноморськими степами.
В той же час свої геополітичні зацікавлення в регіоні прагнули забезпечити, крім України та Туреччини, Польща, Кримське ханство й Московія. Суб'єктивне розуміння того кому належить Чорне море, часто суперечливе і протилежне у кожної зі сторін, сприяло виникненню різноманітних за характером конфліктних ситуацій. Держави по різному сприймали проблему: "поляки називали себе господарями всіх місць від Литви до Чорного моря", "Мала Росія, чи Україна, думала, що... вона отримала у спадок від Польщі весь Степ і мала право передавати її Росії", "запорожці ж твердо були впевнені, що весь край від річки Синюхи, Ташлику вздовж Дніпра до Лиману, та за Дніпром від Лінії (української) до кибиток ногайських та донських станиць, належала їм" [421, 6-7].
З перших політичних кроків в якості гетьмана, Б.Хмельницький чітко окреслив геополітичні завдання держави та основні напрями чорноморської політики. Тодішня міжнародна ситуація не сприяла швидкому і позитивному розв'язанню зовнішньополітичних проблем. У травні-червні 1648 р. в універсалі Б.Хмельницького "Всім українським малоросіянам", мова йшла про намагання Польщі ізолювати, відрізати Україну від світу. В документі особливо наголошувалось на вагомості для взаємин Української козацької держави з країнами Сходу "отлеглих за морем Чорним". Крім того, зазначено, що козацьку країну добре знають азійські народи [179, 645-646].
В цьому ж універсалі поставлено питання державних кордонів, взагалі, й, зокрема, південного. В документі відбились спроби затвердити юридично межі Української козацької держави якомога ближче до узбережжя Чорного моря. Закликаючи населення підтримати воєнні дії за визволення Батьківщини, Б.Хмельницький окреслив природні терени майбутньої держави, які в різні часи були загарбані іноземцями: "от Подоля і Волох по Вислу і аж до самого Вилня і Смоленска,