Розділ 2
Міфологічно-язичницька парадигма "моделі світу"
2. 1. Міф як форма антропологічного виміру світу
Сприйняття суб'єктом реальності - це не дзеркальне її відображення, відповідно й результатом цього знання постає необхідність виявлення структури, в якій фіксується бачення індивідом оточуючого світу. Саме в якості такої структури ми використовуємо категорію "модель світу". Категорію "світ" тлумачимо як міру олюдненості природнього буття, фундаментальним модусом якої є "світ людини", що завжди опосередковує сприйняття і освоєння світу як такого, тобто у його незалежному від нас об'єктивному бутті. Отже, світ сприймається як реальність, у якій індивіди живуть і діють, яку вони модифікують і в деякому розумінні самі створюють. Таким чином, процес пізнання - це не лише відображення характеристик реальності, а її репрезентування, тобто побудова деякої "моделі" реальності, яка фіксує найбільш важливі з точки зору пристосування суб'єкта до оточуючого середовища моменти.
Період, у якому постає відносно єдина і стабільна модель світу, називається космологічним або міфопоетичним. Основним засобом осмислення світу й розв'язання суперечностей у цей період є міф, міфологія і ритуал. Так через сприйняття образів міфу людина в давнину пізнавала й оцінювала оточуючу її природу. Але враховуючи, що міф персоніфікував людські стосунки, вона водночас пізнавала і оцінювала себе, формуючи і шліфуючи узагальнені обриси довкілля, норми власної діяльності та поведінки. Міф постає фактично першою історичною формою суспільної свідомості, тобто - началом традиційної культури і людської духовності, певним чинником зрілості духовно-творчого природного єства етносу і його єдності з навколишнім світом.
Поняття міфу в сучасному науковому вжитку належить до найпоширеніших. Більше того, явище це складне й надзвичайно багатогранне, тому існує широкий розкид думок навіть при його визначенні.
Міф виявляє кардинальні розбіжності в найважливіших аспектах, зокрема: матеріальних чи духовних першооснов; історизму й аісторизму первісного мислення; співвідношення сакрального й профанного, думки й почуття, раціонального й магічного; атавістичної чи регенеративної природи міфології; функцій міфу; структури міфу. Та якими віддаленими не були б між собою різні інтерпретації, їх єднає безперечне визнання міфу культурним феноменом.
Запозичене з контексту античної міфології поняття "міфу" в науці до ХХ століття мало тлумачення легенди, оповіді. Однак його не слід ототожнювати лише із терміном "міф", як і "міфологію" потрібно розуміти не тільки як систему міфів, а й, головне, як особливий тип мислення, що і хронологічно, і за суттю відрізняється від історичного та наукового типів мислення. Так, мова про міф (міфологію) може йти в тих текстах, де відсутнє саме це слово. Воно може замінюватися близькими за змістом поняттями: уявлення, вірування, повір'я, забобони і т. ін. Відомості з міфології можуть бути взяті не тільки з текстів, оповідей, але й із спостережень за святами і обрядами, із способів користування матеріальними речами, із побутових звичок тощо. О.Потебня, скажімо, розглядав міфологію як "історію міфічного світоспоглядання", у якій однаково вартісними є слово й легенда, матеріальна пам'ятка чи звичай [138, с.189].
Також поняття міфу може визначатись і доповнюватись за допомогою категорій, таких як, міфологічне мислення, міфологічне уявлення, міфологічне світосприйняття тощо. Залежно від того, чи співвідноситься міф зі словом, епосом, поезією чи політеїстичним пантеоном, у кожному випадку матимемо ніби нову модифікацію цього поняття. Конкретизується категорія міфу за допомогою похідних понять (підкатегорій): "міфологічний епос", "міфологічний персонаж", "міфологічна епоха" тощо. Кожне із цих понять у свою чергу може вступати в семантичну опозицію, наприклад: міфологічне мислення - наукове мислення, епоха міфологічна - епоха християнська і т.д. Можливі і тріади на зразок: "мислення міфологічне - мислення поетичне - мислення наукове". І зрештою, є міфи політичні, історичні, економічні тощо, хоч безпосередньо вони не стосуються архаїки і далеких часів.
Обґрунтовуючи феномен міфу як предмет наукового пізнання, німецький філософ Фрідріх Шеллінг заперечує водночас його поверхове однозначне трактування в якості примітивної атавістичної форми людської свідомості. Він пропонує пояснення історії народу із позицій міфології, оскільки вона дає ключ до розуміння душі народу та його історичної долі. Міфологія повинна бути розглянута як "свідомість народу-індивіда", що вирізняє його серед інших народів (подібно як завдяки міфології ми сприймаємо самототожність єгиптян чи давніх еллінів). Тільки разом із міфологією, через пізнання міфології "народ стає собою", - зазначає автор [197, с.213].
Реабілітовуючи роль національної міфології в дусі традицій німецької міфологічної школи доби романтизму, Якоб Грімм у своїй праці "Німецька міфологія" зазначає, що попри беззастережну оригінальність кожної національної міфології, існує їх типологічна близькість. "Міф є спільним здобутком багатьох народів, і багато його шляхів зостаються нам іще невідомими, але міф відповідає глибинній суті того народу, чиїх богів він поєднує у цілісну систему..." [35, с.64].
Своє розуміння міфу дає український мислитель Микола Костомаров. Він був одним із нечисленних українських романтиків, які вважали міф формою зв'язку людини з природою. Як правило, вони зосереджували свої погляди на міфах, у яких природні явища з'являються в образах, тобто злиті з поезією. На відміну від більшості романтиків, М.Костомаров на місце природи ставить Бога, оскільки на його думку, саме Він є її животворним духом. Будучи близьким до філософії Ф.Шеллінга, Костомаров вважав, що міфологія як стихійна поезія є необхідною умовою і початковим матеріалом будь-якого мистецтва. Міфологія - це єднальна ланка між поезією і наукою, продукт колективної людської свідомості.
Загалом заслугою романтизму в історії культури є створення своєрід