РОЗДІЛ 2
КУЛЬТУРНА ІДЕНТИЧНІСТЬ ЕПОХИ З ГЕНДЕРНОЇ ПЕРСПЕКТИВИ
2.1. Жіноча творчість: спроба подолання культурних табу
Фемінізм у сучасному інтелектуальному просторі є однією з теоретичних концепцій культури і розглядається як "спроба нового некласичного досвіду мислення й відповідних йому нових мовних і соціальних експериментів у культурі" [86; 101]. Як інтелектуальний дискурс він має на меті створити альтернативну теорію культури, яка б враховувала жіночу присутність у цивілізації, оскільки сучасну соціокультурну концепцію можна означити як "історію без жінок". Жіночий досвід майже не представлено в загальному досвіді людства, а існування в культурі подано крізь призму чоловічої оцінки, чоловічого погляду на жінку. На прикладі російського культурного простору це продемонструвала Т.Клименкова [див.: 118]. Щоправда, сучасні феміністки пропонують як альтернативу так званій "відсутності присутності" - розглядати жінку не в лінійному часі, а в циклічному або монументальному [див.: 78; 5]. Гендерна дихотомія на сьогодні означена як одна з визначальних концепцій буття, в якій чоловіча частина опозиції є домінуючою, а жіноче начало зміщене на маргінеси. Звідси випливає обґрунтованість першого етапу феміністичного руху як боротьби за рівні права.
Французький філософ Жак Лакан інтерпретує концепцію фемінності як ситуацію вибору: або жінка підкоряється фалічній структурі домінуючої культури, або вона потрапляє у ситуацію фемінної неартикульованості. Прагнучи до самореалізації, жінка вдається до апробації чоловічого досвіду, намагаючись підлаштуватися до уже сформованого соціокультурного канону. Жінка обирає модель поведінки "наче чоловік", в такий спосіб приймаючи гендерну асиметрію як закономірність.
Проте складнішою видається ситуація, в якій опиняються жінки-митці. Перед ними виникає необхідність зруйнувати чоловічий міф про нездатність жінки бути автором в силу біологічних та психологічних особливостей, адже "патріархальна свідомість стверджує, що жінка не може творити, їй недоступна трансцендентність і світоперетворююча активність" [3; 12]. Натомість їй нав'язується інший стереотип поведінки у творчому процесі - бути об'єктом зображення, і не більше. У традиційному сприйнятті жіноче асоціюється з природним та ірраціональним, вторинним, чоловіче - з культурним, тобто з гармонійним та раціональним. Жінки-митці не "вписувалися" в таку структуру. Як слушно вважає Д. Стентон, "конфлікт між конвенційними ролями дружини, матері, дочки та неконвенційним "я", що має амбіції й покликання, пронизує сам акт письма, оскільки в символічному порядку ідея авторства пов'язана з фалічним пером, що передається від батька до сина, й жінка, котра пише, вступає у протиріччя з основним своїм призначенням та розглядається як узурпатор чоловічої прерогативи" [цит. за: 252; 78]. Французька феміністка Елен Сіксу запропонувала лінгвістичний проект - деконструювати стереотипні уявлення, шляхом "вписування" жіночої суб'єктивності. У роботі "Сміх Медузи" вона бачить таку можливість у подоланні страху самонайменування: "Жінка повинна писати саму себе: повинна писати про жінок і привабити жінок до процесу написання... Жінка повинна вкласти себе в текст - як у сущий світ і в людську історію - здійснивши самостійний рух... Що таке писати? Це дійство, яке не лише "реалізує" непідцензурні стосунки жінки з її сексуальністю, її жіночим єством, надавши їй доступ до її первісних сил; воно поверне їй її скарби, її насолоди, її органи, її неохопні тілесні території, досі замкнені від неї за сімома печатями. Пишіть самих себе" [див.: 224]. Жіноче письмо тісно співвідноситься із тілесністю. Описуючи свій досвід, авторка здатна репрезентувати жіночу суб'єктивність, жіночу сутність і жіночу тілесність. А також запропонувати деконструкцію культурної свідомості людства, де жіноче тіло трактується лишень як об'єкт зображення. "Приреченість на мовчання" і контрольованість дозволили створити андроцентричні міфи і позбавити жінку мови, а отже, і власного тіла. Отже, пишучи, жінка ніби повертає собі свою власність: тіло і мовлення, які є невід'ємною і монолітною частиною жінки як суб'єкта. Апробуючи досвід митця, жінка свідомо руйнує традиційний канон, і цим прирікає себе на буття поза соціумом. Як зауважує В. Вулф: "Жодна жінка, що не втратила здорового глузду та добропорядності, не могла писати книжок" [27; 59]. Ще на початку XVII століття англійська письменниця герцогиня Ньюкасл зазначала: "Жінки пишуть рідко, бо це видається дивним, незвичайним, фантастичним... і в деякій мірі навіть смішним..." [цит. за: 148; 56]. Подібне сприйняття власної творчості бачимо в автобіографії Ольги Кобилянської. Вона пише, що "соромилася своєї нескромності, паленіла на згадку, що чиєсь чуже око ... могло впасти на мої писання" [126; 221], і ще: "Чи не було це вже само собою божевілля, що я... я осмілилась писати новели? Це лише мужчинам уходило" [126; 220]. Чоловічий стандарт сприймається жінками-авторками як єдино можливий варіант мистецької реалізації. Героїня повісті "Перекинчики" Євгенії Ярошинської Анна "почала жалувати, чому-то вона не вродилася мужчиною, що вона тоді була б годна придумати, винайти спосіб до поліпшення долі свого народу" [284; 287]. Марія Башкирцева записує у щоденнику, ніби підсумовуючи пройдений шлях: "Коли б я була чоловіком - я підкоряла б Європу. В моїй ролі молодої дівчини я розтратилася тільки на безумні слова й ексцентричні вибрики" [цит. за: 59; 135]. У першій повісті "Людина" О.Кобилянська, змальовуючи розумну емансиповану жінку, яка не може протистояти трагічним обставинам, проектує єдину можливість зміни статі: "Якби вона була хлопцем... були б з неї і вийшли люди. А так жінка... що почне жінка з надвишкою розуму при горшках і мисці?" [122; I; 61]. Щоправда, через 38 років, здобувши певний досвід протистояння панівній традиції, О.Кобилянська дає шанс жінці реалізуватися у тогочасному соціокультурному просторі без втрати тожсамості. У 1929 році письменниця лишає на фото такий автограф: "Де жінка с