РОЗДІЛ 2.
ПЕРЕДУМОВИ СТВОРЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ
ЗАХІДНО-УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ
2.1. Військово-політична ситуація на західних землях наприкінці Першої світової
війни
Кінець ХІХ і особливо початок ХХ століть стали переломними у формуванні
самостійницько-соборницьких ідей українства, на засадах яких швидко міцнів
український національно-визвольний рух в Австро-Угорській та Російській
імперіях. Напередодні та особливо у ході Першої світової війни ідея державної
незалежності дедалі глибше поглинала етносвідомість українців, набувала
програмних ознак у діяльності більшості політичних партій по обидва береги
Збруча.
Воєнні битви в Галичині та Північній Буковині, а головно політичні наслідки
світової війни докорінно змінили національно-політичну ситуацію для українців,
які опинилися між двома воюючими блоками. Втім, галичани, як і наддніпрянці,
задекларували свою лояльність до „своїх” держав, під пануванням яких вони
перебували, і це на деякий час розкидало їх у супротивні табори. Лютнева
демократична революція 1917 р. у Росії створила передумови для активізації
національно-визвольного руху українців за незалежність та створення власної
національної держави. Однак це неможливо було здійснити без національних
Збройних сил, зародком яких могли стати українські полки російської та
австрійської армій, де служило більше двох мільйонів українців.
Падіння царизму і прихід до влади Тимчасового уряду викликали піднесення
національного духу і патріотизму українців й актуалізували дискусію про
автономію і навіть державну самостійність українських земель, з якими не бажав
розлучатися спочатку „демократичний”, а згодом і більшовицький уряд Російської
республіки. Першим кроком стало створення у березні 1917 р. за ініціативою
Товариства Українських поступовців (ТУП) Української Центральної Ради (УЦР),
головою якої обрали 51-річного професора історії Михайла Грушевського,
недавнього голову Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, автора численних
праць з історії та культури України [243, с.35]. Роз’яснюючи необхідність
створення революційного парламенту, М.Грушевський зазначав: “Треба було
забезпечити волю України, відновити її старе народовластя, право народу правити
самому всіма своїми справами. Для цього, як упав старий режим, українці всіх
партій і напрямків постановили об’єднатися у спільний однострій політичної
організації на весь час, поки буде досягнена спільна широка
національно-територіальна автономія України в федеративній республіці
російській” [34, оп.1, спр.4, арк.2-3; 135, с.34]. Ще на початку діяльності ЦР
М.Грушевський стояв на позиції впровадження національної автономії України,
наголошуючи на тому, що „українці не мають намір відривати Україну від Росії
.., а хочуть тільки, щоб вона не обмежувала їх свободи і самостійного
національного життя” [191, с.18]. У квітні УЦР організувала велику
маніфестацію, в якій взяли участь і галичани – військовополоненні та біженці,
під час якої професор М.Грушевський виголосив велику промову, починаючи її
відомими словами: „Народе України! Впали вікові пута, настав час і Твоєї волі”,
і привів народ до присяги на вірність України [268, с.179].
На відміну від своїх колег – росіян, українські соціал-демократи, лідерами яких
стали В.Винниченко та С.Петлюра, були майже аналогом Російської
соціал-демократичної робітничої партії (меншовиків). Вони традиційно вимагали
впровадження національної автономії України. Дещо пізніше В.Винниченко, який
схилявся все більше до націонал-комунізму, під натиском Антанти відколовся від
Директорії УНР і через територію ЗУНР виїхав за кордон, як згадував у своїй
роботі начальник Генерального штабу генерал-хорунжий М.Капустянський, „щоб у
холодочку затишного кабінету зорити за гарячими подіями на Україні і гостро,
злісно-талановито їх критикувати, а також своїми творами підготовляти собі
шляхи на совєтську Україну” [213, с.31].
Була ще одна впливова партія, яка панувала в УЦР – Українська партія
соціалістів-революціонерів (есерів), до якої невдовзі примкнув М.Грушевський.
Програмною метою соціалістів-революціонерів була конфіскація поміщицьких земель
і роздача їх селянам [38, оп.1, спр.17, арк.1]. Есери також виступали за
національну автономію України, що викликало обурення у радикально настроєних
солдатських мас та вільного козацтва [200]. Дослідниця історії України
Н.Полонська-Василенко, характеризуючи неоднозначну політичну ситуацію на
Наддніпрянщині того періоду, писала: “Трагедія України полягала в тому, що ніде
більшовизм не мав рішучого впливу. Центральна Рада, у більшості соціалістична,
не приховувала своїх пробільшовицьких настроїв. Один з її впливових діячів
прилюдно заявив: “Якщо Україна не буде соціалістичною, нам не треба ніякої”.
Соціалістичні керівники УЦР зі своїми ілюзорними поглядами на майбутнє України
уявляли собі керівництво, за словами дослідниці, як безперервні мітинги з
виголошенням промов [288, т.2, с.459-461].
Центральна Рада, яка складалася головно з представників соціалістичних партій,
відкидала необхідність створення Збройних сил, вважаючи, що після ліквідації
класових антагонізмів необхідність в них відпаде. Переважна більшість
соціалістів, членів УЦР не розуміла значення відродження, національної
української армії. Тому доцільним буде, не розглядаючи відомих фактів з історії
виникнення, суспільно-політичної, державної діяльності Центральної Ради,
акцентувати увагу на її військовій діяльності, яка здійснювалася з великими
помилками і призвела до її поразки та невдовзі втрати української державності.
Великою помилкою керівництва
- Київ+380960830922