Розділ 2.
Житіє Теодосія Печерського у риторичному вимірі
Житіє преподобного належить до риторичних жанрів. Це відзначали ще перші
теоретики агіографії Карл Крумбахер [245] і Христофер Лопарєв [141].
К. Крумбахер, наприклад, виділяє риторичні житія на противагу народним і
літургійним, тобто визначає риторичність як літературність. Власне поняття
“риторика” проявляється у всій повноті значень: як спосіб аргументації
(особливо, коли ми говоримо про житіє як підставу до канонізації), укладання
тексту, своєрідної взаємодії з читачем, чи тої "надлишковості" [164], без якої
важко уявити агіографічний текст. Так само можна говорити про риторику античну,
біблійну, візантійську, бо, увібравши в себе чимало рис античності, вона вийшла
далеко за її межі. Певну двозначність у функціонуванні риторики відзначає
С. Аверинцев: “Візантійську літературу не можна міряти міркою античної
літератури; але ж вона сама, в тій мірі, в якій свідомо будувала себе саме як
художню літературу, за всіма правилами риторики, за всіма канонами
аттікійського пуризму, міряла себе саме такою міркою” [11, с.56].
З іншого боку, християнська риторика мала й інші корені. Засвоївши чимало
античних риторичних прийомів у сенсі літературної техніки, вона була сповнена
новим змістом і мала нові завдання. П. Нерінг, посилаючись на дослідження
Ґ.А. Кенді “Класична риторика і її християнський досвід” (“Classical Rhetoric
and its Christian Emperors”, Princeton, 1983), характеризує християнську
риторику так: “Т.зв. християнська риторика має окремий стиль (підкреслення моє
– Д.С.), широко опертий на мові псалмістів і пророків. Характерним для неї є
підпорядкування всіх тез мовця одному переказові – Ісус і його Воскресіння”
[248, с.10].
Агіографія – один із різновидів традиційного канонічного мистецтва. Поняття
канону як фундаментальної категорії візантійської естетики виникає та існує в
особливих умовах функціонування мистецтва – його органічного включення в
загальну систему світорозуміння – світотворення. Якраз це поняття визначає
специфіку ранньохристиянського мистецтва: “Канонічне мистецтво відігравало роль
збудника асоціативних мисленнєвих процесів, зорієнтованих на пізнання архетипа”
[46, с.56].
Отож, розуміння риторики значною мірою можна ототожнити з поняттям канону, що
насамперед пов’язане з поліфонічністю його проявів. За В. Бичковим (а саме
трактування цього дослідника візантійської естетики актуальне в даній роботі):
“Кожний канонічний елемент мав у візантійському мистецтві (літературі – Д.С.),
залежно від конкретної композиції, декілька значень (побутове, символічне,
літургічне, художнє). Історичний процес формування будь – якої іконографічної
(агіографічної – Д.С.) схеми був передусім процесом творчим. Канонічна
структура, що виникає (у даному випадку – схема) певним чином визначала не лише
композиційне розміщенння елементів у їх формальному взаємозв’язку, але і їх
художнє значення всередині даної структури” [46, с.153].
Таким чином, перше значення канону – це зовнішня форма, структура, композиція.
Тобто канон – “як всеохопна система норм, чи, точніше, як набір моделей творів
мистецтва виникав у процесі тривалої художньої практики, спрямованої на
втілення в мистецтві надскладного філософсько–релігійного матеріалу” [46, 150].
Канонічна структура – це житійна модель, яку сформували агіографи перших
століть після Р.Х., – схема, котра має властивість зникати [69]. Агіографічний
канон завдяки принципам риторики втілюється у моделі.
На цьому рівні існування тексту можна говорити про спадкоємність певних рис
античної літератури або нове використання античної риторики. Водночас, на нашу
думку, помилковим є трактування житійних мотивів – елементів сюжету, з одного
боку, з іншого – проявів святості, як житійного канону. Лише в системі,
скомпонованій автором, вони можуть становити агіографічну модель. Компонування,
треба пам’ятати, було одним із загальних прийомів візантійського мистецтва:
“Живописець працював на нюансах форми. Система ледь помітних відхилень
безкінечно варіює у візантійському живописі і самі елементи і їх синтаксичну
організацію, у результаті чого на базі одної і тої ж іконографічної схеми
виникли твори з зовсім різною естетичною інформацією” [46, с.165].
Кожне компонування мусить бути підпорядковане певній ідеї –внутрішній формі.
Основний принцип (і це є спільним для іконографічного і житійного канону) – це
зображення “внутрішньої” людини: такої, якою вона є насправді, а не якою може
видаватися. І ця внутрішня форма – сюжетотворчий мотив – формує структурний
рівень тексту. Вона невидима, сакральна, підпорядкована молитовній системі
повторів. І якраз вона визначає неповторне звучання кожного тексту,
скомпонованого часто з подібних елементів.
2.1. Зовнішня форма
На час написання Житія Теодосія Печерського вже не було упередження щодо слова
"риторика", яке для найдавнішої агіографії означало продовження античної
традиції в сенсі язичництва [248], бо й сама риторика, увібравши в себе чимало
рис античності, вийшла далеко за її межі. Зрештою, агіографічний досвід, що
прийшов з перекладною літературою, давав велику можливість засвоєння і
переосмислення риторики. Чи не з того огляду виникають зауваження про “чистоту
жанру” Житія Теодосія Печерського і подібності його на патерик. Пригадаймо
зауваження Ю.А. Ісіченка, що “першою заявкою на твір патерикового жанру на Русі
було Несторове “Житіє Феодосія Печерського”, друга частина якого складається з
низки невеликих за обсягом оповідань про окремі епізоди з біографії героя, а
також літописних розповідей про заснування печерського монастиря та його
ченців” [115, с.22
- Київ+380960830922