Розділ 2
націоналізм і шовінізм у системі міжнародних відносин: проблеми та перспективи
2.1. Нація як суб’єкт міжнародних відносин
Переходячи до безпосереднього аналізу проблем, пов’язаних із взаємодією
націоналізму і шовінізму з сучасною міжнародною системою, одразу виникає
питання, яке в нашому контексті має принципове значення: нація як суб’єкт
міжнародних відносин. Як ми вже з’ясували, національна ідеологія є невіддільною
від нації. Націоналізм і шовінізм реалізуються не лише від імені, а й за
посередництвом окремих націй. Вплив тієї чи іншої національної ідеології та
руху на міжнародні відносини залежатимуть від нації як суспільної групи, її
статусу та місця в глобальній системі. Тому суб’єктність нації (суспільного
інституту загалом і кожної конкретної нації зокрема), як повноцінного учасника
міжнародної політики, має у цьому випадку першорядне значення.
Передусім, мусимо уточнити, що розуміємо під поняттям “нація”, вживаючи його
безпосередньо у міжнародно-політичному контексті. Загальне визначення, наведене
у “Розділі 1”, вимагає наголошення тут певних ознак, без яких суб’єктність
національної спільноти у міжнародних відносинах видається неможливою. Такими
найголовнішими ознаками, на наш погляд, є, по-перше, політична воля спільноти
до самоврядування і суверенності у здійсненні внутрішніх та зовнішніх функцій
та, по-друге, юридична і/або фактична здатність бути самоврядною і суверенною
одиницею, тобто бути реальним актором міжнародних відносин.
Для кращої артикуляції цим терміном у даному контексті сформулюємо ще одне,
утилітарне, визначення: нація – це специфічна людська спільнота, що виявляє
політичну волю до самоврядного і суверенного існування та є здатною юридично
і/або фактично виступати суб’єктом міжнародних відносин.
З огляду на специфіку міжнародних відносин питання суб’єктності нації на
світовій арені варто розглядати під особливим кутом зору, що, загалом,
зводиться до співвідношення нації та держави: чи є нація тотожною державі, до
якої міри і за яких умов; яким чином вони взаємодіють і якими є результати
такої взаємодії?
Вестфальський мир 1648 р. започаткував, як вважають, нову еру в світовій
політиці, котра формально чинна й досі. Головні зміни стосувалися побудови
міжнародної системи, передусім її європейської складової: саме ця подія
спричинилася до остаточного занепаду центральної політичної влади у Європі та
появи на світовій арені якісно нових стрижневих елементів міжнародних відносин
– тих, що їх багато дослідників називають “національними державами”. Значне
посилення політичної влади володарів окремих королівств та князівств Західної
та Центральної Європи, які до того перебували ніби в тіні впливів Священної
Римської Імперії та ідеї про єдність християнського світу (формально, за
умовами миру, це втілилося у праві підписувати міжнародні угоди), стало дуже
важливим етапом в утвердженні тієї суверенної держави, з якою ми усі нині так
добре знайомі.
“Так, багато вчених вважають 1648 р. датою народження сучасної національної
держави і світової політичної системи, заснованої на суверенних державах як
найважливіших політичних акторах” – зазначає західний політолог [306, c. 42].
Як бачимо, словосполучення “сучасна національна держава” і “суверенна держава”
вжито як тотожні за змістом. Використання терміна “національна держава”,
безперечно, належить до європейської традиції. Саме тут, в Європі у новий час
(треба сказати, не лише в західній, а й східній частині), суспільно-політичний
розвиток найбільш евідентно зафіксував об’єднання нації з державою, до того ж
не лише як двох концептів, а й об’єктивних феноменів. Утвердження принципу
“народного суверенітету”, що сприяв політичній консолідації представників усієї
національної спільноти навколо державних інституцій надалі зробив цей процес
незворотнім: модерна (новітня, а не новостворена) нація леґітимізувала модерну
суверенну державу. Як наслідок, з’явилась спокуса ототожнювати два різні за
змістом поняття, що спонукало західноєвропейську і північноамериканську
політичну думку не лише послуговуватися термінами “нація” і “держава” як
словами-синонімами, а й витворити новий – “нація-держава” (цей термін широко
використовував, наприклад, К. Дойч у відомій праці “Аналіз міжнародних
відносин” [231]).
Підстави для такого словотвору видимі, але не переконливі. Підважує його,
насамперед, реальна ситуація у світі. Якщо в Європі його застосування буде
певним чином виправдане, то в інших частинах світу в більшості випадків,
зазнаємо невдачі. Найбільш кричущою ця невідповідність є в Африці. Національний
розвиток тут йшов іншим, аніж у Європі шляхом, і змінити його, переінакшуючи на
європейський манер, не вдалося навіть за допомогою брутального насадження чужих
для нього державних інституцій протягом колоніального періоду. Це тільки
посилило складну політичну та економічну ситуацію на континенті.
Більше того, докладніший аналіз сучасних європейських держав під цим кутом зору
дозволяє засумніватися у раціональності використання терміна “національна
держава” навіть тут. Варто лише привести приклади ірландців Сполученого
Королівства, басків Королівства Іспанія і косовських албанців Сербії та
Чорногорії: їх так само важко асоціювати з, відповідно, британською
(англійською? шотландською? валійською?), іспанською (каталанською?
ґалісійською?) та югославською (сербською? чорногорською?) націями, як
неможливо визнати чеченців складовою частиною нації російської. Навіть якщо
брати до уваги найпопулярніше визначення терміна “нація” – політично згуртоване
населення, яке, колись перетворене у таке певною державою,
- Київ+380960830922