РОЗДІЛ 2. Покутські часописи: політичні орієнтації і тематична палітра
2.1. Відображення українського визвольного руху та культурного життя в регіоні
Зі збройним поваленням влади ЗО УНР західні землі України, серед яких було і галицьке Покуття, опинилися під польською окупацією. Проте політично-правове становище Галичини у 1920-1922 рр. залишалося невизначеним, оскільки Антанта постановою від 25 червня 1919 р. дозволила Польщі лише тимчасово окупувати цю територію, визначаючи за нею окремий статус і залишаючи суверенні права на Східну Галичину поки що у своїх руках. Ця обставина відкривала перед галицьким українством перспективи боротьби за реалізацію права на самовизначення.
Польські правлячі кола, ігноруючи міжнародні домовленості, відмовляли українському населенню в праві на вільний національний розвиток і проголошували необхідність утворення однонаціональної Польської держави шляхом примусового ополячення поневоленого народу. Окупаційний режим з самого початку спрямував свої зусилля на знищення українського національно-визвольного руху і перетворення захоплених земель в інтегральну частину Польської держави. З перших років було введено надзвичайний стан, запроваджено нечуваний військовий і поліційний терор.
Закріплюючи "польський стан посідання" на українських землях, окупаційні власті проводили злиття Галичини з етнічною Польщею. 30 січня 1920 р. уряд скасував Галицький крайовий сейм і крайовий виділ. Автономію Галичини, яку вона мала за Австрії, було ліквідовано. Скасовувалися повітові виділи, а їхні права і обов'язки передавалися старостам. У містах і селах усувалися громадські ради, війти та бурмістри і насаджувалися урядові комісари. В березні 1920 р. було заборонено використовувати назви "Галичина", "Україна", "українець". Натомість запроваджувалися назви "Малопольска Всходня", "русін", "рускі", "русінскі". Українська мова усувалася з урядових установ. "Поляки почали окупацію з 1920 р. польовими судами і розстрілами в Коломиї, - писав в історичному нарисі В. Ніньовський, - але даремно, українці становили все таки одну четвертину її населення, а це географічно, стратегічно, демографічно, історично, культурно та соціологічно була нескорена сила населення" [345, c. 24].
На окупованій території польська влада припинила видання всіх українських часописів. Два "чорних" роки заборони української преси спершу румунами (румунське військо захопило Покуття 22 травня 1919 р.), а потім польською владою тривали на Покутті. З цього приводу український тижневик "Покуття" у червні 1921 р. писав: "Два роки минуло від того часу, коли суто українська область Східної Галичини, наше Покуття в останнє мало змогу висловити вільно свої думки. 22 мая 1919 р. появилося останнє число "Покутського вістника", органу окружної Національної Ради. Слідуюче число було вже на друкарській машині, але місцеві польські повстанці не допустили його до рук населення. Прийшли на Покуття румунські війська, котрі теж не дали дозволу на український часопис. По відході Румунів, після приходу польських військ почався для українського Покуття довгий чорний рік, в якому сама думка про вільне слово нашого громадянства була занадто смілива. Щойно останній піврік приніс Покуттю деякі сподівання, що не треба жахатися власної тіни, але треба говорити українською мовою" [200. - Ч. 1].
Характерна особливість перших років польської окупації Покуття -заснування нових органів української преси і перш за все локальної в Коломиї, а також частково у Станіславі, незважаючи на утиски військової і поліційної цензури. Правда, здебільшого це були короткотривалі видання, що виходили лише декілька місяців, а то й місяць.
Першими українськими локальними часописами з початку польської окупації були повітовий громадсько-політичний і економічно-літературний тижневик "Українське життя" (1921-1923 рр.) [221], що був започаткований у Станіславі 3-го квітня 1921 р., і "громадянський орган" "Покуття" [200], який виходив з 19 червня по 16 жовтня 1921 р. в Коломиї за редакцією Омеляна Карашкевича.
Приступаючи до видання тижневика "Українське життя", видавцем і редактором якого у 1921 р. був Зеновій Козловський, а відповідальним за редакцію у 1922-1923 рр. - Іван Ставничий, видавці бачили потребу у "провінційному часописі", який би міг "задовольнити бажання й потреби провінціального громадянства Станіславівщини і всіх, близчих чи дальших округів Східної Галичини, які досі не спромоглися на власні органи". Найважливіше завдання новоутвореного тижневика, що виходив з перервами у 1921 і 1922 рр. через заборону польською владою до 7 січня 1923 р., видавці вбачали в тому, щоб "бути пособником нашій внутрішньо-організаційній політиці незалежно від тих партійних програм, які сьогодні хвилюють наш народ. Наш орган, - підкреслювали вони, - нехай буде відбиткою, дзеркалом того життя, яке поведе цілий український народ до кращої долі" (Від видавництва. - 1921. - Ч. 1).
Теми соціального визволення, незалежності та національного відродження в усіх сферах життя народу були провідними упродовж усього періоду видання тижневика. Здебільшого кожне число часопису відкривала програмна публікація або політично-економічна чи національно-виховна редакційна стаття, в яких порушувалися питання консолідації громадянської діяльності та організації в усіх напрямах суспільного, культурного і політичного життя провінції (Ставничий І. На нові шляхи. - 1921. - Ч. 3; Наші повоєнні організаційні завдання. - 1921. - Ч. 6, 7), проблеми виховання національної і соціальної свідомості українських народних мас, інтелігенції та молоді в контексті боротьби за соціально-національну самостійність і незалежність та українську державність (Сила духа. - 1922. - Ч. 6; Гарт в огні. - 1922. - Ч. 7; Українська державність. - 1922. - Ч. 8; Боротьба за право нашої кращої будуччини. - 1922. - Ч. 9; Наша молодіж. - 1922. - Ч. 11).
Важливе місце на сторінках тижневика займали публікації про шовінізм польської суспільності, про переслідування і арешти українц
- Київ+380960830922