РОЗДІЛ 2
СПЕЦИФІКА ФУНКЦІОНУВАННЯ МОДЕЛЕЙ
ГЕОСТРАТЕГІЙ ВЕЛИКИХ ДЕРЖАВ
У зв'язку із становленням України на сучасному геополітичному просторі та необхідністю забезпечення її національної та воєнної безпеки в соціальній філософії постала проблема вивчення моделей геостратегії інших держав, особливо тих, які складають так звані "центри геополітичного тяжіння" сучасного світу. До останніх відносяться США, КНР, Росія, що й робить актуальним вивчення їх, системи формування та здійснення геостратегії.
Є сенс зауважити, що вивчення впливу науково-технічного прогресу та зміни в концепції управління складними соціальними системами, на зовнішню політику і міжнародні відносини ставить питання про те, в якій мірі можуть бути модифіковані або знехтувані геополітичні фактори, чи перетворюється "тиранія простору" у політиці в "тиранію часу", в якій мірі вони визначають геостратегію держави.
Перш ніж перейти до розгляду цих питань, зосередимо увагу на методах концентрації управління, які можуть бути використані у світових процесах. Зазвичай виокремлюють два методи:
руйнування управління в регіонах-конкурентах та інтеграція уламків;
випереджальне вписування в регіон-конкурент [12, с. 38 - 39].
Перший метод найбільш ефективний стосовно тих регіонів, де проживають етноси близькі за мовою та культурою до народності, яка становить основу Центра-Лідера. Прикладом цього може слугувати зросійщення народів, які проживали на території Російської імперії та Радянського Союзу. Цей метод, характерний для регіонів, де відмінні соціальні системи, розташовані поруч. Насамкінець, коли Центру-Лідеру не чинять опору він починає здійснювати вже пряме управління регіонами і в результаті цього відбувається поглинання та уніфікація регіону. Прикладом зазначеного слугує утворення Російської імперії та Радянського Союзу.
Другий метод передбачає концептуальну концентрацію управління Центром-Лідером, що є найбільш загальним варіантом експансії по методу випереджального вписування. При цьому Центр-Лідер замикає на себе регіональні центри управління структурним чи безструктурним способом, утворюючи таким чином багаторегіональний блок, який має великий запас стійкості через ідентичність часткових об'єктивних і потенційних векторів цілей. Найчастіше таке виникає при значному віддаленні від Центра-Лідера, котрий зазвичай здійснює охорону своїх інтересів у формі покровительства. Останнє може здійснюватися як у формі колоніалізму, економічного поневолення (неоколоніалізм), концептуальної ідентичності розвитку ("світ демократії", "світ вільної торгівлі", "світ соціалізму"). Різноманітність форм пояснюється тим, що на значному віддаленні від центрів управління будь-яким регіонам властивий найменший рівень внутрішньої стійкості. Тому кожен Центр-Лідер має свої межі структурного управління.
Реалізація цих методів здійснюються лише із врахуванням закону часу, який впливає на темпи реалізації різних методів.
Закон часу передбачає зміну співвідношення еталонів частот біологічного та соціального часу, що і є вирішальним фактором змін в інформаційному стані суспільства в ХХ столітті й в управлінні ним. При цьому дослідники зазначають, що технології для управління суспільством змінюються не досить швидко [12, с. 23].
На наш погляд, все це має безпосередній вплив на ефективність формування та проведення геостратегії державою в сучасних умовах, яка ґрунтується на тих чи інших моделях світового устрою. Останні ж, у свою чергу, визначаються науковим простором конкретної держави.
2.1. Американська геостратегія як модель геостратегії великої держави
Концептуальне обґрунтування і розвиток зовнішньої політики США проходили відповідно до територіального розростання Америки і поширення впливу Вашингтона на країни та території, які творили й творять оборонний вал стратегічних, політичних, торгівельно-економічних інтересів США. Це відбувалося в процесі територіальної консолідації Сполучених Штатів паралельно із зростанням економічного та військового потенціалів Америки, які за відносно невеликий історичний період визначили перехід зовнішньої політики США від регіональних до глобальних вимірів. Вирішальним пунктом даного переходу є доктрина Монро, яка висувала принцип поділу світу на європейські та американські геополітичні регіони. І якщо ХІХ століття пройшов під знаком освоєння континентальних просторів Північної Америки, що в основному тривало від 1803 до 1853 років у шість етапів [18, c.116-117], то в ХХ столітті Вашингтон тричі (під час першої і другої світових війн, а також в період протиборства з Радянським Союзом) ставав учасником глобальних конфліктів.
Отже, США - єдина держава, що отримала користь від усіх світових та локальних війн ХХ століття, тобто є переможцем фактично столітнього світового конфлікту.
Вітчизняні дослідники зазначають, що характерною рисою американської зовнішньої політики є своєрідна декларативність у формальному аспекті, а в змістовно-діловому - прагматизм, який передбачає вступ у домовленості, що ґрунтуються на національних інтересах США при домінанті силового забезпечення останніх [45, c. 51].
Звернемо увагу на те, що в якості відправної точки "гуманізованих версій геополітики" служить теза про особливу роль Америки у світі. Адже саме під впливом теорії "божественного призначення" проходило входження США у світову політику. На межі ХХ - ХХІ століть ця теорія відіграє особливу роль для США, служить ідейною, концептуальною основою взаємодії Сполучених Штатів з оточуючим світом. Вона не просто закріплює уявлення про "єдину наддержаву", про "однополюсний світ", очолюваний США, а перетворює їх у догмат віри, в імператив, від якого не відступає жодна політична сила в країні. Російські дослідники вказують на те, що головним підсумком цього процесу є формування образу Америки як безкорисливого добродія, країни багатої, але не менш доброї й великодушної щодо бідних [96, c. 33]. Зокрема, програмні документи Держдепартаменту СШ