РОЗДІЛ II
ГЕНОЛОГІЧНИЙ КОНТЕКСТ РОМАНУ ВИХОВАННЯ
(НА ПІДСТУПАХ ДО РОМАНІВ К.Е. ФРАНЦОЗА)
2.1. Генеза жанру роману виховання
Історія виникнення жанру роману виховання (нім. Bildungsroman,
Entwicklungsroman, Erziehungsroman) сягає давніх часів. Його зародки виявляють
у прадавніх сказаннях та легендах, сакральних книгах людства (Біблія, Веди,
Коран) та у письменах шумерського епосу (сага про Гільгамеша), у
давньоєгипетських творах (“Повчання Птахотепа”, “Кіропедії” Ксенофонта), у яких
порушувалась проблема становлення, розвитку та виховання людини [76]. Виразніше
прикмети жанру проглядаються у “Сповіді” Августина Блаженного та “Історії моїх
бідувань” П. Абеляра, які сконденсували освітні ідеї свого часу.
Доба Відродження сформувала нову філософську парадигму, орієнтовану на
природно-тілесне бачення світу, яка виразилась, насамперед, у поверненні
матеріально-предметних орієнтацій античного соціуму. Творчість Ф. Рабле та
інших мислителів стала свідченням зародження нового світогляду. М.М. Бахтін з
цього приводу зазначав: “Тіло і тілесне життя виявляють тут космічний і
одночасно всенародний характер; це зовсім не тіло і не фізіологія у вузькому і
точному сучасному смислі; вони не індивідуалізовані до кінця і не відмежовані
від решти світу. Носієм матеріально-тілесного начала тут є не відокремлена
біологічна особина і не буржуазний егоїстичний індивід, а народ у своєму
розвитку, вічно зростаючий і оновлюваний” [4, 24].
Зміщення акцентів у бік людини як незбагненного творіння природи ознаменувала
епоха гуманізму, духовною домінантою якої стало studia humana (“людське
знання”). Ренесансна світоглядна модель, на відміну від парадигм середньовіччя,
пропагувала ідею виховання, побудовану на вільному наслідуванні природи та
здоровому глузді. Людина розглядається як центральна ланка реального світу,
істота співмірна з Богом. Своєрідний антропологізм характерний для творів
Ф. Фенелона (“Пригоди Телемака”), П. Корнеля (“Сід”), Г. Ґриммельсгаузена
(“Сімпліціссімус”). Особливе місце у творах цього періоду набуває категорія
фатуму (долі), що відбиває залежність людини від невблаганних зовнішніх сил і
примушує її протидіяти їм, виявляючи силу власного розуму та кмітливість.
Просвітництво формує власну систему духовних цінностей з іншою домінуючою
філософською тенденцією. Філософія Ф. Бекона і Т. Гоббса, Р. Декарта,
Б. Спінози і Г. Лейбніца, Д. Локка створювала атмосферу Нового часу. Нового
статусу набувала людина, яка розглядалася як частина природи, а її розум — як
своєрідний механізм осягнення реальності. Формування особистості розглядалося
як цілеспрямований процес розвитку індивідуальності. Праці таких мислителів, як
Ж.Ж. Руссо та Г. Песталоцці стали першими педагогічними працями, які
висвітлювали проблему виховання людини. Просвітники намагалися показати великий
вплив зовнішніх обставин на наш спосіб мислити, наші вчинки або злочини,
підкреслювали велике значення виховання, самовдосконалення та життєвого досвіду
у становленні індивідуальності.
Роман Д. Дефо “Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо” (1719)
став втіленням просвітницької концепції історії людського суспільства. Історія
перебування головного героя на безлюдному острові проектує еволюцію людської
цивілізації, а разом із тим становлення особистості як істоти суспільної.
Виконання різних соціальних ролей — мисливця, рибалки, скотаря, землероба,
ремісника, рабовласника — супроводжується розширенням особистого досвіду, що
ґрунтується на знаннях, уміннях і навичках, засвоєних протягом усього життя.
Робінзон уміло використовує ці надбання, спираючись на власний емпіричний
досвід підкріплений духом експериментаторства. Роман Дефо у багатьох моментах
немовби ілюструє філософію Д. Локка. Як зауважила С. Гетьман, “вся “острівна
робінзонада” й історія Робінзонової колонії в романі звучить як белетристичний
переказ трактатів Локка про управління. З Локком зближують Дефо й виховні ідеї
про роль праці в історії людського роду і становлення окремої особистості” [13,
14]. Хоча цей твір Д. Дефо не можна назвати традиційним романом виховання, все
ж він стояв біля його витоків, став знаковим твором у формуванні
західноєвропейської романної традиції.
Надзвичайно велику роль у художньому та філософському осягненні людської
особистості в найпотаємніших глибинах її єства відіграла естетика пієтизму.
Протест проти застійного догматизму і фанатичного конфесіоналізму лютеранської
церкви виявився самозаглибленням у внутрішній світ людини, пошуком можливостей
морального самовдосконалення, був кроком вперед у пізнанні людської душі. Під
впливом пієтизму з’являється роман “Антон Райзер” (1785 – 1790) Карла Філіпа
Моріца. Професор естетики і педагог, він одним із перших намагався створити
психологічний образ героя, індивідуальність якого формується під впливом
середовища німецького бюргерства. Зображаючи пошуки Антона Райзера між
самоствердженням і самознищенням, автор намагався мотивувати характер змін його
психології. Підступність і брехливість оточення штовхає героя на шлях
лицемірства. Домінантною лінією роману також був процес становлення
особистості.
Спробу поєднати релігійну догматику і почуття здійснив І.Г. Гаман
(1730 – 1788). Спираючись на трактат Е. Юнга, він розвинув свою теорію
“оригінального генія”, основним принципом якої була єдність віри і почуття у
процесі інтуїтивного освоєння дійсності. У відповідності до цього, творчість —
це вираження безпосереднього сприйняття життя. Інтуїтивізм Гамана примусив
інакше подивитись на роль письменника-творця, не зв’язаного штучно створеними
канонами. Це дозв
- Київ+380960830922