РОЗДІЛ 2
РОЛЬОВА ФУНКЦІЯ КРИЗОВОСТІ У ТРАНСФОРМУВАННІ
ТРАНЗИТИВНИХ СУСПІЛЬСТВ
Коли суспільно-політичні системи традиційно характеризуються як перехідні,
тобто транзитивні, нестабільні, або назагал кризові, то, передусім, маються на
увазі саме ті, що з’явилися в постбіполярний період. Їх ще авансово зарубіжні
суспільствознавці називали молодими демократіями, однак, з огляду не реалії,
таке визначення себе не зовсім виправдовує. Думаємо, тут потрібна дещо
конкретніша дефініція ще й тому, бо, по-перше, суспільства, які формуються на
теренах колишнього Радянського Союзу, тобто на посттоталітарному тлі, мають
досить специфічні виміри: їх потрібно класифікувати за ступенем реально набутої
(історичної) тоталітарної заангажованості. Відмінності тут істотні, якщо
говорити, наприклад, про Білорусь, Україну чи Росію, про країни Балтії або про
нинішні держави Середньої Азії чи Кавказу, що відповідним чином позначається на
темпах їхнього розвитку і, отже, на рівнях кризовості, яка супроводжує процес
державотворення.
Існуючі дефініції, водночас, досить абстрактні, особливо якщо брати до уваги ще
й той факт наявності різного рівня (і форм) кризогенності так само в
суспільствах, котрі прийнято називати стабільними, або розвинутої демократії,
які, зрозуміло, мають специфічні функціональні характеристики, що власне
визначають їхні адаптивні можливості, надто в нових геополітичних реаліях,
тобто, інакше кажучи, їхню спроможність адекватно реагувати на нові виклики
кризової дійсності. Саме це визначення, як на нашу думку, могло б найповніше
дешифрувати таке невизначене і поширене поняття – “історичні виклики часу”,
котре саме по собі зазвичай сприймається скоріше як формальна категорія
хроносу. До того ж, зазначена спроможність суспільств (тобто, їхній ресурсний
потенціал) перебуває у прямій залежності не лише від стану та форм прояву
кризових явищ в окремо взятому суспільстві, а, передовсім, від його здатності
долати їх, причому в такий спосіб, щоб використовувати як чинники поступу.
Такий підхід потребує переосмислення дотеперішніх парадигм феномену криз і,
зокрема, з’ясування їхньої функції в розвиткові суспільств.
2.1. Складова процесу цивілізаційного поступу
Існує чимало поглядів, а відтак – і теорій про власне природу криз, однак
прикметною особливістю є намагання пояснювати їх дією певних природних або
соціальних чинників і зазвичай або з негативістських позицій або узгодженостей
з реаліями. Філософ Антоніна Колодій, наприклад, пише: “Певна хаотичність і
конфліктогенність земного буття уже з давніх часів породила надію на винайдення
силою розуму такого соціального устрою, який би трансформував багатоманітність
у єдність і впорядкованість, замість змагань і конфліктів встановив би
непорушну злагоду” [79,с.568]. Звичайно, прагнення до цього цілком зрозуміле,
але очевидна і його утопічність: адже основою буття, як відомо, визнається його
конфліктогенність, отже, кризогенність як наслідок певного ступеня загострення
конфліктів – вичерпання можливостей їхнього розв’язання. Американський
політолог Л.Даймонд з цього приводу міркує так: “Демократія за своєю природою є
системою усталених змагань за владу... без змагань і конфліктів немає
демократії … Демократія потребує конфліктів – але не надто багато: змагання має
бути – але тільки у реально визначених і загально визнаних межах. Суперечності
мають бути пом’якшені консенсусом” [80,с.112].
Як бачимо, вчений не лише констатує наявність конфліктів у демократичному
суспільстві (досі визнаному найвдалішою формою державного облаштування), а й
вказує на органічну потребу конфліктів для розвитку, отже, вдосконалення
демократичних суспільних відносин. Проте його спроба довести необхідність,
тобто можливість їхнього штучного дозування (“пом’якшення консенсусом”)
свідчить так само про тяжіння стереотипного сприйняття цього суспільного
феномену.
Об’єктивніше пояснити кризові явища зробив спробу свого часу відомий
французький мислитель Рене Генон у своїй книзі “Криза сучасного світу” –
цікавому екскурсивно-історичному тлумаченні циклічності змін світу на основі
положень теорій стародавнього індуїзму про чотири періоди існування світу.
Вчений виходить з того, що мало хто тепер сумнівається в існуванні світової
загальної кризи (у прийнятому розумінні), а так само в тому, що західна
цивілізація вже вичерпує свої ресурси, отже, це обумовлює можливість її
кардинальної трансформації, як це траплялося з багатьма попередніми
цивілізаціями. І ознаки цього очевидні: загострився до порогової межі
дотеперішній стан справ, збільшується динаміка розвитку подій в широкому їх
аспекті і взаємодії, аналогів яким не було досі.
Філософ по-своєму тлумачить саме поняття “криза”, пропонуючи його сприймати
значно об’ємніше від усталеного і наводить синонімічний ряд: “суд”, “рішення”,
“встановлення відмінностей”, “розрізнення”. “Фаза, яку зазвичай вважають
“критичною” в найбільш широкому сенсі, безпосередньо передує завершенню всього
процесу, незалежно від того, призведе це до негативних чи позитивних наслідків.
Тому в цій фазі відбувається підготовка до винесення остаточного “рішення”,
зважування всіх “за” і “проти”, визначення того, які результати є позитивними,
а які негативними …” [81]. При цьому кризу, в котрій опинилася нинішня
спільнота, він називає “актуальною”, оскільки вона відповідає вже назрілим
трансформувнням світового поступу, але водночас зазначає, що це не буде “кінцем
світу”, а кінцем одного із світів – у даному разі кінцем саме західної
цивілізації (очевидно, мислитель має на увазі поширену західну модель розвитку
– А.Ч.). Іншими словами, Р
- Київ+380960830922