РОЗДІЛ 2
Соціально-педагогічні умови розвитку системи фізичного виховання молоді в
Україні
2.1. Матеріально-технічна база фізичної культури як необхідна умова
ефективного функціонування системи фізичного виховання
Розгортання масової спортивної роботи потребувало значного розширення
матеріальної бази. Країна в силу своєї загальної бідності не мала можливості
виділяти необхідні засоби для цього. Щоб зрозуміти важливість такої роботи,
наведемо такий приклад: до відкриття Всеросійської олімпіади в 1913 році в
Києві в Україні практично не було жодної значної спортивної споруди: стадіону,
басейну, лижної бази, крім невеликого стадіону в м. Києві [198, 322]. Тому,
коли 29 липня 1922 року в Києві почався тиждень спорту (цей захід прийшов на
зміну розрізненим місцевим змаганням), змагання відбувалися на майданчику так
званого спортивного поля (там, де колись проводилися перші російські
олімпійські ігри) [108, 31]. На початку 20-х років у м. Києві було лише одне
футбольне поле (район сучасного Повітрофлотського проспекту), і ще один великий
спортивний майдан “Полярна зірка”.
За ініціативою органів всеобучу створюється цілий ряд державних
спортивно-гімнастичних товариств, у відання яких переходять націоналізовані
приміщення старих приватних клубів з їх інвентарем і майном [300, 32].
Асигнування, що виділялися державою в першому періоді (1917-1922 рр.) на
розвиток матеріально-технічної бази фізичного виховання не відображено через
відсутність архівних джерел.
Не дивлячись на великі складності, поступово почалося будівництво стадіонів,
басейнів, кортів, залів, водних і гребних станцій, треків та інших спортивних
споруд.
На початку 20-х років ініціаторами такого будівництва в промислових центрах і
містах УСРР виступали органи всеобучу. Старі майданчики перебудовувались і
ставали основними центрами фізкультурної роботи й місцями проведення масових
спортивних заходів. 31 жовтня 1920 року начальник Головного управління всеобучу
М.І.Подвойський видав наказ, який зобов’язував місцеві органи повсюдно
організовувати й матеріально підтримувати цю спортивну базу для того, щоб вона
стала найпривабливішим центром відпочинку дітей, юнаків і дівчат [100, 9].
Виконуючи цю вказівку, у містах і селах побудовано значну кількість стадіонів,
тирів та інших спортивних споруд. Уже на весну 1921 року було збудовано понад
2000 таких майданчиків[108, 19].
У 1919 році нарком з військових справ УСРР М.І.Подвойський наказав побудувати в
Пушкінському парку м. Києва стадіон, але наступ денікінців зірвав цей план.
Через чотири роки питання про спорудження стадіону порушив київський
губвійськком Лайош Гавро.
“Червоний стадіон” вирішили спорудити на території біля Черепанової гори, на
площі 20 десятин. Проект інженера Г.Пільвінського передбачав створення
спортивного комплексу, центральною частиною якого мав бути стадіон з трибунами
на 14 тисяч глядачів, де трудящі могли б не тільки займатися спортом, а й
дивитися змагання, відпочивати.
5 квітня 1923 року Лайош Гавро через газету “Пролетарская правда” звернувся із
закликом до всіх трудящих міста, спортсменів, радянських і профспілкових
органів виходити на будівництво “Червоного стадіону”. Незабаром 300 осіб почали
споруджувати спортбазу, одночасно було розпочато будівництво “Червоного
стадіону”. Хоч київський губвиконком (його головою в той час був Ян Гамарник) і
надав грошову допомогу, але коштів не вистачило. Щоб справа посувалася швидше,
було вирішено провести 1-8 липня “тиждень” Червоного стадіону” для збирання
коштів.
Л.М.Гавро, який був головою губернської РФК, знову звернувся до всіх громадян і
установ із закликом надати матеріальну допомогу цьому будівництву. Тоді на
вулицях Києва з’явилися юнаки і дівчата, які продавали значки з п’ятикутною
зіркою. Таким чином, лише за перші два дні зібрали понад 50 тис. карбованців.
Будівництво стадіону стало справою всіх трудящих міста. Проводилися недільники
на будові. Київські спортсмени влаштували виставу в цирку, провели тут
чемпіонат французької боротьби на звання “Перший борець Червоного стадіону”
1923 року. Зібрані кошти теж пішли у фонд будівництва, яке було завершено в
наступні роки.
На початку 1924 року на цьому стадіоні відкривається ковзанка, яка за розмірами
(70х120 м) була найбільшою в Україні. Тут же споруджено майданчик для фігурного
катання і 250 метрова доріжка для швидкісного бігу на ковзанах. Крім того,
споруджуються ковзанки в парку “Шато де флер” (нинішній стадіон “Динамо”), на
Куренівці, Деміївці, Залізничній колонії та в гавані [168, 13]. Згодом
“Червоний стадіон”, нині київський “Олімпійський”, стає ареною багатьох змагань
найвищих рангів і базою оздоровлення десятків тисяч киян.
18 червня 1922 року на Трухановому острові відкривається “Пролетарський
яхт-клуб”. 25 червня 1922 року на Фундуклеївській вулиці м.Києва став діяти
майданчик “Полярна зірка”, тепер на тому місці розташований велотрек. Водночас,
того ж року робітники заводу дубильних екстрактів на Куренівці побудували
перший у місті робітничий стадіон. У травні 1924 року силами робітників
Куренівки його розбудували в стадіон-парк. Цей комплекс мав спортивний
майданчик, футбольне поле, бігові доріжки, гімнастичне містечко, а також парк з
кінотеатром. [168, 12, 13].
У 1922-1925 роках за ініціативою молоді і при безпосередній її участі в
м.Харкові були побудовані і обладнані спортивні майданчики “Червоний
залізничник”, “Стадіон ім. К.Маркса”, “Балабановка”, а також інші прості
гімнастичні містечка, сектори для легкої атлетики. Сотні юнаків і дівчат усього
міста після роботи розчищали пустирі і звалища, звільняли місця для будівн
- Київ+380960830922