РОЗДІЛ 2
ОБ’ЄКТИВНІ ОЗНАКИ ЗЛОЧИНІВ У СФЕРІ ВИКОРИСТАННЯ ЕЛЕКТРОННО-ОБЧИСЛЮВАЛЬНИХ МАШИН
(КОМП’ЮТЕРІВ), СИСТЕМ ТА КОМП’ЮТЕРНИХ МЕРЕЖ І МЕРЕЖ ЕЛЕКТРОЗВ’ЯЗКУ
2.1. Родовий та безпосередні об’єкти злочинів передбачених розділом XVI КК
Правильне рішення про об’єкт злочину має важливе теоретичне й практичне
значення. Саме об’єкт дозволяє визначити соціальну сутність злочину, з’ясувати
його суспільно небезпечні наслідки, сприяє правильної кваліфікації діяння, а
також відокремленню його від суміжних суспільно небезпечних зазіхань. Об’єкт
злочину обумовлює не тільки виникнення кримінально-правової заборони, але й
значною мірою його юридичну структуру, обсяг і межі кримінально-правової
охорони. Крім того, об’єкт має істотне значення також для визначення самого
поняття злочину, значною мірою впливає на зміст об’єктивних і суб’єктивних
ознак злочину й інше.
Усе це дозволяє зробити висновок, що проблема об’єкта злочину – одна з основних
у науці кримінального права.
Багато криміналістів уважали, що об’єктом злочину є інтерес, що захищається
правом, (Йеринг); інші вважали таким норму права, що порушується. Наприклад,
Н. С. Таганцев визнавав об’єктом злочину норму права в її реальному бутті. У
радянській кримінально-правовій науці поглиблене вивчання об’єкта було вперше
почате А. А. Піонтковським. Саме він є одним із творців теорії складу злочину.
Уперше наприкінці 20-х років А. А. Піонтковський сформулював ідею про те, що
об’єктом злочину є суспільні відносини [32, с. 30].
У наступному періоді розвитку кримінального права значний внесок у розробку
проблеми об’єкта злочину внесли Я. М. Брайнін, Н. А. Бєляєв, М. А. Гельфер,
В. К. Глістін, Ю. А. Демидов, Н. Д. Дурманів, Н. И. Загородніков,
Е. К. Каіржанов, А. В. Кузнєцов, М. И. Ковальов, М. Й. Коржанський,
Г. А. Крігер, В. Н. Кудрявцев, Ю. І. Ляпунов, Б. С. Нікіфоров, А. Н. Трайнін,
В. Я. Тацій, Е. А. Фролов, М. Д. Шаргородський та інші.
Загальновизнано, що об’єктом злочину завжди виступає те, на що посягає злочин,
чому злочином заподіюється шкода чи створюється погроза заподіяння такої шкоди.
На думку більшості фахівців радянської епохи об’єктом злочину є суспільні
відносини. Але цієї точки зору додержуються не всі сучасні вітчизняні вчені.
Так, С. Б. Гавриш указує на те, що визнання об’єктом злочину суспільних
відносин є «штучною конструкцію» з «яскраво вираженим ідеологічним підходом»,
тоді як у дійсності таким охоронюваним об’єктом є «правове благо» як «визначена
цінність» [68, c. 64, 65]. На думку О. М. Кривулі та В. М. Куца, на суспільні
відносини неможливо посягати, тому що вони «відображають дійсність на
надзвичайно високому рівні абстракції» [69]. Є. В. Фесенко також уважає, що
концепція визнання об’єктом злочину суспільних відносин «…не цілком відповідає
сучасним поглядам щодо оцінки соціальних цінностей» [70, с. 125, 127]. Основним
її недоліком, на його погляд, є певне перебільшення значення категорії
«публічного» стосовно до категорії «приватного» у сфері соціального життя.
Отже, як слушно підкреслює, В. П. Ємельянов, у даний час у вітчизняній науці
кримінального права існує два діаметрально протилежних концептуальних підходи
до проблеми об’єкта. Відповідно до однієї концепції об’єктом злочинів є блага,
цінності, інтереси, відповідно до іншої – сукупність суспільних відносин [71].
Так, наприклад, В. М. Трубніков, відштовхуючись від другої із цих концепцій,
пропонує «двуоб’єктність» об’єкту злочину або первинний та вторинний об’єкти
злочину. Тобто, основним (первинним) об’єктом злочину, якому спричиняється
шкода, є соціальна оболонка людини як особистості. Цю соціальну оболонку
утворюють соціальні, суспільні відносини, що сформовані в даному суспільстві,
які є вторинними об’єктами.
У той же час, В. П. Ємельянов пропонує своє бачення сутності об’єкту злочину:
«Вчиняючи злочин, винна особа безпосередньо зазіхає не тільки на людей, але й
на ті або інші різновиди, аспекти, прояви життя, діяльності людини, колективів,
суспільства, їхню безпеку, умови існування, і функціонування, тобто на
охоронювані кримінальним законом конкретні сфери життєдіяльності людей, що, і
виступають як безпосередні об’єкти злочинів як реальних явищ дійсності» [71].
На нашу думку, не вдаючись у полеміку стосовно преваг кожної з концепцій
об’єкту злочину, буде зручніше при розгляданні об’єкта злочинів, кримінальна
відповідальність за які передбачена розділом XVI КК, використовувати найбільш
поширене визначення об’єкта злочину як охоронюваних кримінальним законом
суспільних відносин і яким спричиняється шкода злочином.
Проблема родового об’єкта злочинів у сфері використання
електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і
мереж електрозв’язку є найважливішою при вирішенні питання про відокремленні
таких злочинів від суміжних злочинів у яких комп’ютери виступають у якості
засобів їх вчинення. У літературі були висловлені досить різноманітні, часом
протилежні, точки зору на визначення родового об’єкту «комп’ютерних злочинів».
В. О. Навроцький, слушно підкреслює, що назва розділу XVI Особливої частини КК
«Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів),
систем та комп’ютерних мереж» по суті нічого не говорить про зміст статей цього
розділу. Адже сьогодні, сфера використання комп’ютерів – це, по суті, усі
галузі людської діяльності, охоплюючи промисловість, науку, спорт і навіть
мистецтво [64, с. 49]. Тієї ж думки додержується Д. С. Азаров, указуючи на те,
що «…вірно визначити родовий об’єкт аналізованих посягань, що не можна
здійснити, спираючись на саму лише назву розділу XVI» [72]. Тому, для
з’ясування сутності родов
- Київ+380960830922